Ага, зараз. Я хапнув його за руку з пістолетом, не втримав, схопив удруге, саме вчасно, доки він не розвернув його мені в обличчя. Пістолет вистрілив знову. Я не знаю, куди полетіла куля, та й байдуже — головне, що не в мене. Його зап’ястя було мокре від поту, тому я натиснув з усієї сили й викрутив. Пролунав хрускіт. Чоловічок пронизливо заверещав. Пістолет випав з руки й ударився об підлогу. Піднявши його, я націлився на чоловічка.
І знову він заверещав та затулився здоровою рукою, наче це могло спинити кулю. Друга рука просто впала на зламане зап’ястя, що вже почало набрякати.
— Ні, не треба! Будь ласка, не вбивай мене!
І жодного тобі йобаного «ха-ха».
У вас, напевно, вже склалося враження про юного Чарльза Ріда — такого собі героя з підліткових пригодницьких романів. Я — той, хто залишався з батьком, коли він пиячив, прибирав його блювотиння, молився про його одужання (навколішки!) і отримав те, про що молився. Я — той, хто врятував старого, котрий упав з даху, коли хотів вичистити ринви. Той, хто провідував його в лікарні, а потім доглядав, коли старий повернувся додому. Хто полюбив відданого пса того старого, а відданий пес полюбив його. Я начепив кобуру з револьвером 45-го калібру й безстрашно рушив уперед темним коридором (не кажучи вже про гігантську дику природу, що в цьому коридорі мешкає) і вийшов в іншому світі, де подружився зі старенькою з пошкодженим обличчям, яка колекціонує взуття. Я — той, хто здолав убивцю містера Гайнріха, розумно висипавши золоті гранули на підлогу, щоб супротивник втратив рівновагу і впав. Ого, я навіть грав у командах університетського рівня з двох видів спорту! Дужий, високий, без прищів! Ідеальний, правда?
Та тільки цей пацан ще підкладав петарди в поштові скриньки й підривав людям пошту, де могли бути важливі листи. Цей пацан розмазав собаче лайно по лобовому склу машини містера Давді й вичавив тюбик клею ПВА в шпарину запалювання старого фургона «форд», який належав місіс Кендрік, коли ми з Берті побачили, що машина незамкнена. Я перекидав надгробки. Крав у крамницях. Під час усіх цих вилазок Берті Берд був зі мною, і саме він зняв на телефон дзвінок про мінування, але я його не зупинив. Були ще й інші витівки, про які я не розповім, бо мені занадто соромно. Скажу тільки, що ми дуже сильно нашугали кількох малих, вони плакали і впісювалися.
Не такий і хороший, правда?
І я був злий на цього дрібного чоловічка в брудних вельветових штанях, спортивній кофті «Найк», з масним сплутаним волоссям, що налипло на лоба вузького тхорячого обличчя. Я був злий (авжеж), бо він убив би мене, отримавши золото, — одного вже вбив, то чому б і ні? Я був злий, бо якби він мене вбив, копи — мабуть, під проводом детектива Ґлісона та його відважних напарників Вітмарка й Купера — у ході розслідування зайшли б у сарай і знайшли те, на тлі чого вбивство Чарльза Мак-Ґі Ріда видалося б несуттєвою дрібничкою. А найбільше я лютував (ви можете не повірити, але клянуся, це правда), бо вторгнення дрібного все ускладнило. Чи повинен я повідомити про нього в поліцію? Тоді дізнаються про золото, а це викличе мільйон мільярдів запитань. Навіть якщо я все позбираю і сховаю назад у сейф, містер Ха-Ха їм розкаже. Може, щоб окружний прокурор скостив термін. Або просто на зло.
Розв’язок моєї проблеми був очевидний. Мертвим він нікому нічого не скаже. Якщо в місіс Річленд слух не так само гострий, як зір (а попередні два постріли були не дуже гучні), поліція не приїде. Мені навіть є куди сховати труп.
Правда ж?
Рукою він усе ще затуляв обличчя, але між розчепірених пальців я бачив його очі. Блакитні, з червоними прожилками, по вінця налиті слізьми. Він знав, що саме я обмірковую, міг прочитати це на
— Ні. Будь ласка. Відпусти мене. Або виклич поліцію, якщо мусиш. Тільки не в-в-вбивай!
— Так, як ти збирався вбити мене?
— Я не збирався! Богом клянуся, маминою могилою,
— Як тебе звати?
— Дерек! Дерек Шеферд!
Його ж пістолетом я врізав йому по пиці. Я міг би вам сказати, що не збирався чи не розумів, що роблю, але це була б брехня. Все я розумів, і відчуття були приємні. З його носа ринула кров. З кутика рота теж потекла цівка.
— Думаєш, я не дивився «Анатомію Ґрей», козел? Як тебе звати?
— Джастін Тавнз.
Я знову його вдарив. Він спробував відсахнутись, але це не допомогло. Ноги в мене не дуже швидкі, але з рефлексами все в порядку. І не сумніваюся, що цим ударом зламав йому носа, а не просто заюшив. Він закричав… але високим шепотом.
— Ти думав, я не знаю Джастіна Тавнза Ерла. У мене навіть є один його альбом. Даю тобі ще один шанс, мерзото. А потім всаджу кулю в голову.
— Поллі, — сказав він. Його ніс набрякав на очах — разом зі щокою, — і голос лунав так, наче в нього сильна застуда. — Кріс Поллі.
— Кинь сюди гаманець.
— Я не ношу…