Казка полностью

Побачивши, що я замахуюся, він знову затулився цілою рукою. На ту руку в мене теж були плани, і від цього я, мабуть, ще нижче опущусь у ваших очах, але не забувайте: я був у складній ситуації. А ще знову думав про Румпельштільцхена. Нехай мені й не під силу змусити цього уїбана застромити ногу в землю й роздертися навпіл, але я змушу його тікати. Як Пряниковий чоловічок, ха-ха.

— Добре, гаразд!

Підвівшись, він сягнув рукою в задню кишеню вель­ветових штанів, не просто брудних, а замизканих. У спортивній кофті був порваний рукав, пошарпані манжети. Не знаю, де жив цей чувак, але точно не в «Гілтоні». Гаманець був потертий і засмальцьований. Я відкрив його, мигцем побачив єдину десятку у відділенні для купюр і водійські права на ім’я Крістофера Поллі. На фотографії був він, молодший, з неушкодженим обличчям. Я рвучко згорнув гаманець і сховав собі в задню кишеню, до власного гаманця.

— Термін дії твоїх прав сплинув у 2008-му. Треба вже й поновити. Якщо доживеш, звісно.

— Я не можу… — він стулив рота.

— Не можеш поновити? Їзда в нетверезому стані? Чи тюрма? Ти сидів у тюрмі? Ось чому ти тільки тепер пограбував і вбив містера Гайнріха? Бо в Стейтвіллі чалився?

— Не там.

— А де?

Він мовчав, і я вирішив, що мені байдуже. Як сказав би містер Боудітч, це було нерелевантно.

— Звідки знаєш про золото?

— Бачив у крамниці в того фріца. Перед тим як загримів в окружну.

Я міг би спитати, як він дізнався, від кого те золото, і як підставив бомжа, Дваєра, але думав, що й так знаю відповіді.

— Відпусти, я тебе більше не потурбую, — заблагав він.

— Не потурбуєш. Бо сидітимеш, і не в якійсь там окружній. Я викликаю поліцію, Поллі. Тебе замкнуть за вбивство, тому давай, скажи «ха-ха».

— Я розкажу! Розкажу про золото! Тобі не обломиться!

Ще й як обломиться, бо за заповітом воно моє. Тільки він про це не знав.

— Це правда, — сказав я. — Дякую, що вказав на це. Доведеться все-таки відправити тебе до насосного обладнання. Добре, що ти такий дрібний гівнюк. Спину не розтягну.

Я підняв пістолет. Міг би вам сказати, що то був блеф, але я не впевнений. Я ненавидів його ще й за те, що він погромив будинок містера Боудітча, осквернив його. Здає­ться, я вже казав: зі смертю злодюги все стало б простіше.

Він не закричав (думаю, повітря забракло), але застогнав. Пах штанів потемнів. Я опустив пістолет… трохи.

— Припустімо, я скажу вам: «Живіть, містере Поллі». І йдіть на всі чотири сторони, як у тій пісні. Таке вас зацікавить?

— Так! Так! Відпусти мене, і я більше ніколи тебе не потривожу!

«Слова істинного Румпельштільцхена», — подумав я.

— Як ти сюди потрапив? Пішки йшов? Автобусом до Дірборн-авеню?

Зважаючи на те, що в гаманці одна десятка, я сумнівався, що він брав «Убер». Він міг обчистити підсобку містера Гайнріха (все повісили на Дваєра, тому це було ймовірно), але якщо й так, то свою ничку в гроші ще не конвертував. Може, не знав як. Бути хитрим і пронозливим не обов’яз­ково означає бути розумним. Чи мати зв’язки.

— Я прийшов через ліс. — Здоровою рукою він показав у бік зеленої зони за ділянкою містера Боудітча — всього, що залишилося від лісів Сентрі, які сто років тому вкривали цей край міста.

Я новим поглядом подивився на його замизкані штани й порвану кофту. Місіс Річленд не казала, що вельвети чоловічка були брудні, а її недремне око не оминуло б таке увагою. Але вона його бачила багато днів тому. Я пі­дозрював, що він не просто прийшов через ліс — він там жив. Десь недалеко від паркана в глибині заднього подвір’я містера Боудітча, мабуть, був натягнутий шматок затрофеєного брезенту, що слугував прихистком, з кількома мізерними пожитками цього чоловіка всередині. А здобич із крамниці містера Гайнріха, якщо вона є, закопана неподалік, як робили пірати в пригодницьких романах. Тільки пірати закопували свої дублони й песо в скринях. А Поллі, скоріш за все, поклав награбоване в мішок з наліпкою «Американська служба передплат».

Якщо я мав рацію, то його табір мав бути досить близько, щоб наглядати за таким собі Чарльзом Рідом. Він знав, хто я, від Гайнріха. Міг мене бачити, коли я їздив у Стентонвілл. А після того як обшук у будинку не дав нічого, крім незламного сейфа, він просто підстерігав мене, припустивши, що я повернуся по золото. Бо так вчинив би він сам.

— Вставай. Ми йдемо вниз. І дивись під ноги, бо знов послизнешся на золоті.

— Можна мені кілька штучок? Усього кілька? Я без копійки, чувак!

— І що ти зробиш? Розплатишся однією за обід у «Макдональдсі»?

— Я знаю одну людину в Чи. Справжню ціну він не дасть, але…

— Можеш узяти три.

— А п’ять?

І така несмілива посмішечка, наче він не планував мене вбити, коли відчиню йому сейф.

— Чотири.

Нахилившись, він швидко їх зібрав неушкодженою рукою та вже хотів сховати в кишеню штанів.

— Це п’ять. Одну кинь.

Він звузив очі й люто на мене зиркнув — достоту як Румпельштільцхен — та кинув одну кульку. Вона по­котилася.

— Малий, ти скнара.

— Чую це від Святого Крістофера Лісового і сповнююся соромом.

Він вишкірив передні жовтуваті зуби:

— Пішов ти.