Казка полностью

Я підняв його пістолет — двадцять другого калібру, автоматичний, наскільки я міг судити.

— Ніколи не кажи «пішов ти» людині зі зброєю. Це нерозумно, ха-ха. А тепер давай униз.

Він вийшов з кімнати, пригортаючи зламане зап’ястя до грудей і стискаючи в неушкодженій руці золоті гранули. Я йшов назирці. Ми перетнули вітальню й кухню. Біля дверей він зупинився.

— Іди. Через подвір’я.

Він обернувся на мене: очі великі, губи тремтять.

— Ти хочеш мене вбити й скинути в ту яму!

— Якби хотів, то не давав би тобі золота, — зауважив я.

— А ти забереш! — Він знову розплакався. — Ти його забереш і скинеш мене в ту я-я-яму!

Я похитав головою:

— Там паркан, а в тебе перелом зап’ястя. Без допомоги ти через нього не перелізеш.

— Перелізу! Не треба мені твоя допомога!

— Марш, — сказав я.

Він пішов, плачучи, впевнений, що йому вистрелять у потилицю Бо знову ж таки, він би так зробив. Пхинькати він перестав тільки тоді, коли ми проминули відчинені двері сараю і виявилося, що він досі живий. Ми підійшли до паркана приблизно в п’ять футів заввишки — досить високого, щоб Радар не перестрибувала, коли була молодша.

— Я більше не хочу тебе бачити.

— Не побачиш.

— Ніколи.

— Не побачиш, слово честі.

— Тоді по руках.

Я простягнув руку.

Він узяв. Хитрий, але не такий і розумний. Як я й казав. Я викрутив йому руку й почув тріск зламаних кісток. Завищавши, він упав на коліна, притискаючи до грудей обидві руки. Я засунув пістолет за пояс штанів ззаду, як бандит у якомусь фільмі, нахилився, вхопив його за барки й поставив на ноги. Це було легко. Він важив не більше ста сорока[27], а я на тому етапі був накачаний адреналіном, який мені ледь не з вух бризкав. Я перекинув його через паркан. Він приземлився на спину, в кучугуру опалого листя й поламаних гілок, тихо ахаючи від болю. Руки безвільно теліпалися. Я перехилився через паркан, як та праля, охоча до найсвіжіших сільських пліток.

— Іди, Поллі. Тікай і більше ніколи не повертайся.

— Ти мені руки зламав. Ти мені, блядь, руки…

— Скажи спасибі, що не вбив! — закричав на нього я. — А хотів, майже вбив, і якщо я тебе ще раз побачу, то вб’ю! Пішов! Поки в тебе ще є шанс!

Він ще раз на мене зиркнув: блакитні очі широко розкриті, набрякле обличчя замурзане від шмарклів і сліз. А потім розвернувся і почвалав у мізерний підлісок (усе, що залишилося від лісу Сентрі), притискаючи до грудей поламані руки. Я дивився йому вслід без найменшого каяття за скоєне.

Не дуже хороший.

Чи повернеться він? Ні, з двома поламаними зап’ястка­ми не повернеться. Чи розкаже комусь іншому, корешу або спільникові? Я сумнівався, що в Поллі є спільники або кореші. Чи піде він до копів? З тим, що я знав про Гайнріха, сама ідея була абсурдна. Та поза тим усім я просто не зміг себе примусити холоднокровно його замочити.

Я пішов назад у будинок і позбирав золоті кульки. Вони розсипалися по всій кімнаті, й це забрало більше часу, ніж уся сутичка з Поллі. Я поклав золото в сейф разом з порожнім поясом і кобурою, а потім пішов. Щоб прикрити пістолет, засунутий за пояс біля попереку, я попередньо витяг краї сорочки зі штанів, та все одно зрадів, що місіс Річленд не стоїть біля кінця під’їзної доріжки, прикриваючи недремне око дашком долоні.

Пагорбом я спускався повільно, бо тремтіли ноги. Чорт, та в мене навіть розум тремтів. А вже на сходах власного ґанку дійшло, що я ще й голодний. Як вовк.

Радар чекала, щоб привітатись, але не так несамовито радісно, як я сподівався; просто щасливе помахування хвостом, кілька підстрибів, потерлася головою об моє стегно, а потім пішла на свій килимок. Я зрозумів, що сподівався несамовитості, бо за відчуттями мене довго не було вдома. Але насправді минуло менше трьох годин. За ці години сталося багато всього — такого, що змінює життя. Я подумав про Скруджа в «Різдвяній пісні в прозі», який казав: «Духи все це зробили за одну ніч».

У холодильнику були залишки м’ясного хліба, і я приготував собі два товсті сендвічі, щедро поливши їх кетчупом. Мені потрібно було підзарядитися, бо мій день тільки починався. На завтра я мав багато всього підготувати. До школи не піду, а тато, можливо — або й напевно — повернеться в порожній дім. Я збирався пошукати сонячний годинник, про який говорив містер Боудітч. Більше не сумнівався, що він існує, і не сумнівався, що він може повернути час назад для старої німецької вівчарки, що зараз дрімає на своєму килимку у вітальні. У тому, що я зможу спустити її тими гвинтовими східцями, я сумнівався більше і гадки не мав, як пройти з нею ті сорок (чи п’ятдесят, чи шістдесят) миль до міста. В одному я був упевнений: не можу собі дозволити зволікати.

Жуючи, я міркував. Якщо збираюся йти, та ще й з Радар, треба організувати фальшивий слід, що поведе в інший бік, а не до будинку містера Боудітча. Дорогою до гаража мене навідала одна ідея, і я подумав, що вона вдала. Мусить бути вдалою.