Орест пошкодував, що не покинув дім хоча б на півгодини раніше й не заховався посеред снігопаду. Бо тепер опинився наче у пастці. Деякий час він не чув жодного підозрілого звуку. У таку пору люди ще тільки виповзали з-під ковдр, йшли на кухню й ставили на газ чайник, гріючи над вогнем руки. А можливо, теж стояли коло вікна й бачили ту машину, перебираючи в душі свої так звані провини. Чи розуміли вони, що таке ганебне життя не гідне ні їх самих, ні їхніх дітей? Життя в комірці серед непотрібного мотлоху, в холоді й бруді. Якщо він зараз не помре, то може залишитися тут, скутий страхом і безнадією.
Тому Орест намагався думати про вихід. Він може вмерти тут або надворі через якийсь час. Було дуже важливо, чи лежить сніг, чи розтав. Бо на снігу залишаються сліди, які ведуть з будинку. Але в комірчині не було жодного вікна, тільки крізь щілини в благеньких дверях просочувалося біле світло. Треба було набратися відваги, щоб вийти на сходовий майданчик.
Він ступив два кроки, тремтячи від холоду й страху. Усюди панувала тиша. Не брязкав посуд, не рипали двері, не чутно було й людських голосів. Наче в будинку ніхто не мешкав. Орест припав до вікна з тріснутою брудною шибою й побачив унизу землю, до якої не долітав сніг. Земля була жива й неспокійна, не бажаючи миритися з передчасною зимою. Перед будинком вже не було машини. Орест зійшов униз, відімкнув двері, запалив газ і поставив чайник. Потім довго грів над полум’ям руки. Не відчував радості від того, що цього разу вцілів, бо замість нього забрали когось іншого. Вони ніколи не верталися з порожніми руками. Якби пройти усі поверхи, то, можливо, десь він почув би плач. Але за ним не було б кому плакати. Уперше в житті хлопець відчув, якою гіркою може бути самотність.
Він випив чаю з хлібом, помащеним повидлом, що втратило смак і запах. А тоді несподівано для себе усміхнувся. Він тепер зрозумів, що переживав поет Хань Фук, дивлячись на ріку: усе можливе й неможливе...
Тому прийшов на зустріч у парку цілком спокійний. Йому було байдуже, чи приєднається він цього разу до книгонош із Королівства. Він був не такий, як вони. Він був іншим.
...У Сиволапа спалахнули очі. Спалахнули й погасли. Можна було не напружуватись далі, читаючи книжку втікача з Імперії. Він знав тепер найголовніше. Тіло розслабилось, і котячий король ліг спочивати в ногах у Германа. Він сподівався встати раніше, ніж той прокинеться.
Мортіус, замислившись, дивився на безлад у помешканні фон Стронціуса. Видно, що тут похазяйнували довгомуди. Зникли усі металеві предмети з колекції знарядь тортур, бо руки у довгомудиків, наче магніт: до них липне все, що можна здати на металобрухт. Через те позникали усі чавунні каналізаційні люки, і їх довелось замінити бетонними накривками. Видно, опир розжився на нову труну, бо стара перетворилась на уламки. Цікаво, де зараз старий з його вередливим комп’ютером?
Соня була в протигазі, тому, щоб показати на вихід, шарпнула Мортіуса за рукав. Тигрисик обшукав кожен куток за стільцем-підступцем.
«Бачу, що Серединний світ змінився, – думав про себе колишній репортер. – Цікаво, чи на краще?» І все ж йому було б неприємно дізнатися, якби зі старим опирем сталося щось прикре, бо жодних претензій до нього в Мортіуса не було. Але якщо в Серединному світі відбуваються бодай якісь зміни, це вже непогано.
Пані Тереза, купивши молодої картоплі й огірків, хоча й поспішала додому, усе ж зайшла до своєї приятельки Ганнусі, котра сама-самісінька працювала в районній дитячій бібліотеці. Вони колись вчились разом в університеті, але й тепер мали про що поговорити. Пані Тереза опікувалась онуками-близнюками, відколи дочка і зять подались на заробітки за кордон, а пані Ганнуся мала лише чорну кицьку Басю, котру брала з собою до бібліотеки, щоб та не нудилась вдома. Звісно, пані Тереза могла б попередньо зателефонувати, але думка провідати приятельку спала їй лише у трамваї. Знаючи Ганнусину вдачу, була певна, що застане ту на роботі. Коли пані Тереза увійшла до бібліотеки, там не було жодного відвідувача. Теперішні дітиська на канікулах не читають, а сидять по комп’ютерних клубах чи дивляться кабельне телебачення. І таке було б із її онуками, якби ті не мали вдома інтернету. Вони читали, це правда, але ніщо не замінить книжки, її запаху, шелесту сторінок й краси друкарського шрифту. А читати її можна навіть сидячи на дереві чи зимового вечора при свічці.
Ганнуся не кинулася їй назустріч, як звичайно. Приятельки ніде не було видно. «Може, їй зле», – занепокоїлась пані Тереза. Та за стелажем щось ворухнулось, і звідти, тримаючи на руках велику чорну кицьку, визирнула бліда Ганнуся.
– Тихо! – сказала вона. – Сюди!
Пані Тереза поставила торбу на підлогу:
– Ти чого, серденько? Що сталося?
– Йди, кажу, сюди!
Ганнусине волосся, пофарбоване в рудий колір, було розколошкане, як вороняче гніздо.
– Ти бачила його? – пошепки спитала вона.
– Кого?
– Типа в червоних спортивних штанях з поголеною головою?
