А Марко дивився на дорогу. Нестримна сила тягнула його вслід за старенькою машиною. Навіть машина була щасливішою за нього, бо мала ясну ціль. Дорога без цілі нічого не варта. Ось які вони, книгоноші, люди, які кидають усе, щоб інші могли читати гарні книжки. А що ж тоді почуває людина, котра пише такі книжки? Напевно, вона – найщасливіша істота на світі.
Кіт нічого більше не казав. Він просто читав думки. Може, не всі коти вміють читати книжки, написані людьми, зате від них не сховається найпотаємніша думка. Коли обоє повернулись додому, там уже не світилося.
– Можна, я переночую в тебе? – позіхнув Сиволап.
– Звісно, Сиволапчику!
І кіт стрибнув у відчинену кватирку до кабінету, ліг на подушку біля Германової голови, щоби прочитати те, що той уже написав сьогодні й напише завтра, бо від цього, можливо, залежало майбутнє трьох світів.
...Наступного тижня Орест збирався прийти на умовлене місце. Була неділя, єдиний день відпочинку підданих Імперії. Зранку хлопець відчував незвичне збудження, бо надворі почав падати сніг, густий і лапатий. Здавалося, його запах проникає крізь щілини у віконних рамах. У дитинстві хлопець дивувався, як може з сірого неба падати такий білий сніг. Тепер, прочитавши стільки чудових книжок, він навчився думати й порівнювати і зробив для себе відкриття: людина є частиною природи. Вона живе за її законами, а те, що відбувається з тілом та душею, не лише властиве їй одній, а й цілому Всесвіту. А сніг схожий на те насіння, що падає на камінь і, не маючи поживи, не може прорости. Його ніхто не чекає, і воно гине. Але сніжинки, що йдуть слідом, – вони тримаються одна одної й стають сильнішими, бо їх багато. Хіба щось схоже не відбувається з книгоношами? Вони приходять з Королівства, приносячи з собою книжки, за що їх переслідують, саджають в тюрми. Але коли це їх не зупиняє, вони вчаться обережності, тримаються разом і стають нездоланними.
Ця думка зігріла йому вистигле за довгу зимову ніч серце. Він уявив, як колись, через багато років, він також стоятиме біля вікна й дивитиметься на сніг, але думатиме, можливо, про щось інше. І сам буде вже іншим, і сніг також буде зовсім не такий. Як важко покидати рідний затишний дім, щоб ходити дорогами в дощ, сніг, спеку, не знаючи, що може статися з тобою наступної миті. На книгонош полюють, наче на звірів, а вони...
Вони врешті знаходять дах над головою, щоб перебути ніч. Вони можуть розмовляти між собою про все на світі. Вони мають, врешті, куди повернутися: до Королівства. Вони знають насправді, який той, найкращий світ.
Як же він хотів бути поруч з ними! Але розумів, що вони побоюються: а раптом таке життя виявиться йому не під силу. Знайдений спадок відкрив йому, чий він син, і що сталося з його батьками, і ким насправді є його бабуся, котра виростила його з маленького. Він тримав той коштовний спадок на грудях, в непромокальному пакеті, пришпиленому до вилинялої футболки, а зелену стрічку пов’язав на шию. Та навіть якби в нього відібрали ці речі, нічого страшного не трапилося б. Все це він заховав у своєму серці.
Перший сніг – це була одна з небагатьох утіх у їхній бідній країні. Сніг падав з неба і був чужинцем, тому вже сама його поява мала би дратувати крутиголовців. Зрештою, неторканим і чистим сніг залишався недовго. Кіптява та іржа швидко зводили нанівець цю осяйну й сліпучу красу.
Оресту призначили зустріч на дванадцяту годину, але вже об одинадцятій він одягнувся і ще раз підійшов до вікна. Сніг майже перестав і був не такий лапатий. І тут він побачив, як до їхнього будинку під’їхала та машина. Її всі боялися, машини, що забирає людей, піднімаючи їх з-за столу, з ліжка, з обіймів матері чи дружини. І ніхто не повертається. Така машина забрала колись його маму й тата. Цілком можливо, що це по нього, адже він уже два роки читає заборонені книжки.
Орест зметикував, що має трохи часу, бо ліфт не працював. Хлопець поклав за пазуху книжку з чистими сторінками і тихенько вийшов, зачинивши двері одним поворотом ключа. А тоді піднявся на два поверхи вище. Так навчила його бабуся: «Коли твоє серце відчуває неспокій, зроби кілька кроків догори. Це краще, ніж сидіти, склавши руки». Це він сам зрозумів ще тоді, коли заліз на дерево, спізнившись до сховища. Нагорі була комірчина сміттєпроводу. Він не працював, і туди мешканці складали різний непотріб. Орест сховався в кутку, поміж поламаних віконних рам з розбитими шибками, і став прислухатися до кроків. Якщо їм на цей поверх, то він пропав. Йому стало гаряче, хоч у комірчині панував пронизливий холод. З машини вийшло лише двоє крутиголовців, отже, вони не сподівались опору.
