– Ох! – тільки й сказала пані Тереза. – Рекетири! Відколи це вони взялися за дитячі бібліотеки?
– Він стежить за мною вже годину. І Бася сичить, як тільки той підходить ближче... Я тут лишуся! От тільки зброї в мене нема. Ти часом не маєш вдома пістолета?
Пані Тереза зміряла поглядом дрібну постать приятельки. Сама вона була вищою за неї на десять сантиметрів. Тоді підійшла до вікна. Справді, навпроти, через дорогу, стояв бритоголовий молодик у червоних штанях і говорив по мобільному телефону. Вона рушила до дверей.
– Ти куди?! – закричала приятелька.
– Спитаю, що він тут робить.
Щойно пані Тереза з рішучим обличчям почала переходити вулицю, молодик хутенько рушив геть.
– Може, справа не в бібліотеці, а в тобі? – спитала відважна пані Тереза, коли повернулася. – Пригадай, ти часом не наступила йому на ногу в трамваї або, може, не захотіла віддати сумочки?
– Ти що, здуріла?! Я вперше його бачу! – обурилась Ганнуся. – Він хоче спалити бібліотеку!
– Навіщо?
– Щоб потім якісь бандити збудували тут пивний бар. Та ти не переживай! Я пильнуватиму. Замкнуся зсередини...
– А ти телефонувала до міліції?
– Угу.
– І що вони сказали?
– «Пані, кому потрібні ваші книжки?»
– Ідіоти! – тільки й мовила пані Тереза.
– Мені ще й погрожували. Вчора, – шморгнула носом Ганнуся.
– Погрожували?!
– Еге ж... По телефону спитали, чи є в мене книжка «Книгоноші з Королівства». Я сказала, що зараз немає, але можна замовити. А вони, уявляєш: «Замовиш – уб’ємо!»
– Ого!
Тут пані Тереза аж сіла на стілець, згадавши, у якій справі вона прийшла. А таким ґречним був той старший пан! Ніколи б не подумала. Але вона наразі нічого не сказала приятельці, тільки знизала плечима:
– Ніколи не чула про таку книжку, хоча назва видається мені знайомою. Але чого тобі боятися, коли в тебе її немає?
– Я тут же зателефонувала в бібліотечний колектор і замовила. Сказали, що пошукають.
Пані Тереза захоплено подивилась на приятельку. Вона б на її місці вчинила так само. Вона збиралася це зробити, але її просили. Може, той пан тут і ні до чого.
– Знаєш, серденько, – мовила вона, – ти дуже відважна. Я залишуся з тобою в бібліотеці. Ти замкнись, а я піду погодую своїх комп’ютерних геніїв, а тоді принесу нам щось повечеряти. І тобі, Басюню, принесу чогось смачненького. Наприклад, «Віскас»? Такий, як на день народження? Завтра й так у мене вихідний. Хотілося б вірити, що тип у червоних штанях до цієї справи не має стосунку, але береженого Бог береже. Якби ти зателефонувала мені одразу...
– А що, як телефон прослуховують? – зробила великі очі Ганнуся.
– Ну, добре, я побіжу. Знаєш, мабуть, це дуже хороша книжка, раз її так бояться. «Книгоноші з Королівства!» Звучить чудово...
Удома на пані Терезу чекав сюрприз. Приїжджала Гортензія, котра нещодавно вийшла заміж за молодшого брата її покійного чоловіка. Не те, щоб вона не подобалась пані Терезі, але й не те, щоб і подобалася. Гортензія мала алергію на книжки і взагалі була схожа на відьму. Але завдяки їй Юрко з Оленкою були нагодовані. І, зрештою, Гортензія вже пішла, тож не довелося ще їй пояснювати, чому вона сьогодні не ночує вдома.
– Ба, – сказала Оленка, сито мружачись, – тітонька залишила тобі адресу якогось діда, якому впало на голову, знаєш що?
– Бомба, – буркнула пані Тереза, вигортаючи в банку рештки салату з огірків.
– Ба, ти садистка! – дорікнула Оленка. – Йому на голову впала книжка. Якби впав диск, нічого б не було.
– Ну, то в чому річ? – не второпала бабця.
– Треба його вранці провідати.
– То й сходіть.
– Ми?
– Ви. Заодно подихаєте свіжим повітрям, а потім мені доповісте. Я сьогодні не ночую вдома.
Очі в Юрка і Оленки радісно спалахнули, але потім згасли.
– А ти не боїшся лишати нас самих?
Пані Тереза хотіла збрехати, але зі свого великого життєвого досвіду знала, що брехня не приносить нікому добра, тому пояснила:
– Боюсь. Можете сидіти вночі в своїх чатах, я дозволяю. Треба лишитися в бібліотеці з Ганнусею. Поблизу крутиться якийсь дуже неприємний тип.
Очі в тінейджерів знову радісно спалахнули:
– Маніяк?
– Не схоже, – здригнулась пані Тереза. – Швидше за все злодій, але не кишеньковий.
– Еге ж, – підтакнула серйозно Оленка, – книжки в кишеню не влізуть.
Юрко захихотів.
– Хіба ви не чули, що останнім часом почастішали напади на бібліотеки? Перевертають усе догори дриґом, навіть палять книги.
Оленка з Юрком перезирнулись.
– Нічого, посиджу з нею до ранку. Самі розумієте, що бібліотека для Ганнусі – це все. Як щось, викличемо міліцію.
Юрко скептично посміхнувся:
– Хіба що скажеш, що банк грабують.
– Ну, ви мене знаєте! – мовила пані Тереза.
– Знаємо, знаємо!
– Отож-то. Добре, час збиратися.
Пані Тереза була певна, що після цих слів онуків звіє вітром, але діти не зрушилися з місця.
– Ба, я тобі пісню скачав ту, що ти просила. «Норвезький ліс».
– Дякую.
– Класна пісня. Можеш узяти з собою мій плеєр.
– Чудово.
Оленка вийшла і за хвильку повернулася з перцевим балончиком:
– Це не пістолет, але згодиться. Можеш прихопити ще мій дезодорант. Він так смердить, що злодій одразу знепритомніє. І візьми мобілку.
– Навіщо? Там є телефон.
– А раптом кабель переріжуть?
