– Приведіть його, не мешкаючи — наказав він, а потім повернувся до Лупу: – Не бажаєш товаришувати мені під час розмови? Зараз сюди приведуть когось, хто насмілився погрожувати мені помстою та смертю.
Василь лише кивнув. Це було не питання, і навіть не прохання, а радше щось на кшталт наказу. До того ж, йому було цікаво дізнатися про людину, яка так образила гетьмана. І Хмель, безсумнівно, хотів вразити свого гостя, показати йому, як він розправляється зі своїми супротивниками. За мить до кімнати увійшли четверо чоловіків. Троє високих солдатів вели зв'язаного чоловіка середнього зросту та віку, міцного, з впевненим, навіть зарозумілим виглядом, незважаючи на зв'язані руки. Всі вони були запилені, від них тхнуло кінським потом, змішаним зі смородом давно немитих тіл. Лупу злегка скривився. Він не звик до таких простецьких запахів, а точніше, відвик від них. Навіть під час довгих і важких походів він дбав про власну чистоту, і вимагав цього й від оточуючих. Якби це він приймав цих козаків, то спочатку наказав би їм попаритися в лазні. Усім, включаючи полоненого. Але це явно не турбувало Хмельницького. Він побував у надто багатьох походах, щоб не набути імунітет до неприємних запахів, та й сам не був особливо охайним. Він подивився на зв'язаного, став за кілька кроків від нього та посміхнувся.
– Чув, нібито ви хотіли мене вбити, пане Мелех.
Це ім'я мало що значило для Василя. Десь воно могло здаватися знайомим, але дуже далеко.
– Хотів, — сміливо відповів Мелех. — І досі хочу!
– Нахаба, — мимоволі признав Хмельницький.
– Я нахаба? — Павло вимушено засміявся. — Це ти зарізав мого брата, як барана, спочатку віддавши його на тортури, а потім і сам катував. Ти б відмовився від помсти?
– Бачиш… — гетьман став серйозним, — я обіцяв твоєму братові, що не чіпатиму тебе, за умови, однак, що ти також не намагатимешся мене вбити. Але ти погрожував мені і залишив своїх бандитів, щоб допасти мене. Так, так. — Він засміявся. – Я знаю про це та про інші справи. У мене скрізь очі й вуха.
– Очі можна одурити й заткнути вуха, – похмуро відповів Мелех. – Про це завжди варто пам’ятати. А крім того, свідчення очей і вух не завжди є достовірними.
– Бачу, що ти став філософом, – зневажливо пирхнув Хмельницький. – Тоді філософствуй швидко й багато, бо часу у тебе не залишилося.
Він відвернувся від бранця, який зробив рух, ніби хотів кинутися на нього, незважаючи на кайдани, але рука Борі зупинила його.
– Мене тільки дивує, – пробурмотів гетьман, – що ти дозволив себе взяти живим.
– Мені хотілося подивитися тобі в очі.
– А може, ти сподівався, що тобі вдасться щось зробити, коли нарешті зустрінеш мене?
Сталь заблищала в очах козацького ватажка, знову прикутих до бранця.
– Можливо. Тепер це вже не має значення, чи не так? Ти сам мене вб'єш чи накажеш своїм псам зробити це?
Хмельницький не відповів, він подивився на своїх людей.
– Ви його ретельно обшукали?
– Так, гетьмане, – відповів Боря. – Все перетряхнули.
– І все ж щось вислизнуло з вашої уваги, – заявив Хмельницький. – Невже вашим тупим головам не спало на думку, що такий боєць не дозволить себе живим взяти на вірну загибель? Ні, – відповів він сам собі. – Так, Боря, я нічого про це не казав, бо хотів…
Раптом він підскочив до полоненого і коротким замахом вдарив його в живіт. Павло зі стогоном зігнувся навпіл.
– Відкрий йому рота, але так, щоб не міг його закрити!
Сильні пальці розсунули щелепи Мелеха, мало не вивихнувши їх. Хмельницький на мить покопався в роті в'язня і витягнув маленький скляний міхурець, наповнений коричневою рідиною.
– А ось цього ви чомусь не помітили?
Боря зблід. Він не знав, що гетьман насправді тримає в пальцях, але відчував, що це щось дуже небезпечне, що не можна було не помітити.
– Бачите, пане Мелех? – Хмельницький підвів голову до козака, який задихався. – Ваші зусилля та готовність до самопожертви були марними. Не виходить життям за життя. Принаймні, не завжди.
– Що це, властиве, таке? – спитав Василь.
Він підозрював якусь отруту, він був знайомий з такими таємницями, але щось подібне бачив вперше.
– Отрута – пролунала коротка, очікувана відповідь.
– Я знаю це, але яку?
– Дуже дивний. Якби наш дорогий гість розкусив цю пляшечку і плюнув мені в обличчя, я б тільки витер. І жалюгідно помер у страшних муках, не минуло б й двох днів. Він також був би приречений. Але він би все одно помер, перш ніж отрута почне діяти. Він розраховував на те, що якщо з його планів нічого іншого не вийде і він не зможе вбити мене інакше, я захочу вбити його особисто, або хоча б наблизитися на мить, щоб він міг точно плюнути. А ти, – він подивився на полоненого, – ти вже знаєш, що тебе видало?
– Знаю, – похмуро відповів Павло.