Маріка з полегшенням сприйняла слова чоловіка. Тепер вона могла хоча б щось йому відповісти.
– А то думала, що має справу з якимись розбійниками чи мародерами. Та з таких вона б здерла шкіру та ще й останню сорочку.
– Але ж і Поріг, і Лівка казали їй, хто ми такі.
– Казали, а як же. Але хто б повірив бродягам у воєнний час. Лише після того, як вона вислухала твої марення, вона дізналася правду.
– Так… – Сергій замислився, здавалося, що знову запала тиша, але через мить він продовжив: – Зараз ніхто нікому не вірить. Люди брешуть, обманюють, заманюють один одного…
Він уважно подивився на дружину, а та відчула, як рум'янець покриває її щоки. Вона раділа, що темрява приховала її збентеження. Сергій сказав це так, ніби ці слова стосувалися саме її.
– Настали погані часи, – погодилася вона, стримуючи тремтіння голосу. – Але після поганих часів завжди настають хороші.
– Хай так і буде, – тихо сказав він.
Козак встав, віддав ковдру дружині.
– Що-небудь з'їм і ляжу спати. Гальшка, мабуть, розбудить нас на світанку, а бабусі я обіцяв, що поїдемо разом до села. Треба трохи докупити провізії, поки вона відносно дешева.
– Я зараз прийду, – відповіла Маріка, кладучи ковдру йому на коліна.
Вона подивилася на вузьку смужку, що світилася над обрієм, а потім на місяць, що сходив.
Ні, сьогодні вона не відправиться на полювання.
І завтра теж.
І ніколи більше! Вона не хотіла більше обманювати Сергія, не хотіла давати йому снодійні ліки. Або вони почнуть жити разом, або буде краще назавжди розлучитися.
Настав час знову зробитися повноцінною людиною.
Звичайно, якщо це взагалі можливо.
РОЗДІЛ 3
Ніч вони провели в корчмі неподалік від ринку. Для тих, хто платив сріблом і золотом, завжди знаходилося місце, навіть у переповненому місті. Корчмар просто вигнав молодшого сина до стайні, віддавши гостям його кімнату. Достатньо було принести туди один матрац, і вони якось розмістилися.
Кирило спав міцно, але до Міхея сон не приходив. Смердючий запах міста проникав крізь прочинене віконце, але не він заважав йому заснути, а все більша злість на Грегорія. Старий вовк умів показати претендентові, де його місце, навіть тоді, коли сам ледве міг контролювати себе. Навіть тоді, коли був десь далеко.
Заїжджий двір вони залишили вранці, заплативши за тиждень наперед. Хазяїн виглядав дуже задоволеним.
Вовкозаки знали, що він здер з них скільки міг, але їм було байдуже. Незважаючи на ранню годину, на вулицях було багато руху, та й взагалі, через велику кількість людей він не вщухав навіть вночі. О цій порі з таверн поверталися чоловіки напідпитку, жінки готували сніданок, одні двори зачиняли свої двері, інші — саме відкривалися. Вовки намагалися не привертати до себе уваги, що було досить просто, оскільки таких, як вони, одягнених небагато, в одязі, зношеному далекими подорожами, було чимало.
– Куди підемо? — запитав Кирило.
Міхей злегка знизав плечима.
– Куди завгодно. Спочатку треба послухати, що кажуть люди, розвідати. Час маємо, грошей вистачить надовго...
Вони рушили вулицею. Бруківку вкривали тваринні екскременти, недбало прикриті соломою, а в канавках між каменями текли смердючі струмочки коричневої рідини. Неглибокі каналізаційні канавки не могли відвести всі виділення переповненого міста.
– Огида, – пробурмотів Кирило. – Як можна жити в такому смороді?
– Тож жодною ціною не перетворюйся, – ледь посміхнувся Міхей. – У вовчій шкурі тобі носа відірвало б за раз.
Кирило не відповів, зупинився, завмер.
Міхей нетерпляче повернувся до нього, але, побачивши розширені від подиву очі товариша, стримав лайку, що тиснулася йому на язик.
– Чого так задивився? Виглядаєш так, ніби побачив самого Великого Предка.
– Там. – Кирило простягнув руку в бік вулички, що перетинала головну артерію міста. – Присягнуся, що бачив того, хто був із розбійниками разом із нами. Якого ми взяли в полон.
– Павла Мелеха? – з недовірою запитав Міхай.
– Саме його.
– Неможливо.
– Я знаю, що бачив! Він ішов із таким старим, багато вбраним чоловіком і трьома озброєними людьми!
– Давай перевіримо.
Міхей не дуже вірив, що Кирило і справді бачив Павла, але в той момент їм не було нічого кращого, як перевірити це. Вони пришвидшили крок, звернули у вузьку вулицю, яка, мабуть, ще більше смерділа, ніж та, якою вони йшли раніше. Наскільки це взагалі було можливо...
За кілька десятків кроків перед ними промайнули спини озброєних людей, одягнених у червоні жупани, з шаблями при боці. Між ними виднілася знайома постать. Широка спина, вузькі стегна, поголена голова... Але насправді Міхей впізнав Мелеха по ході.
Можливо, він би відчув і запах цього чоловіка, оскільки нюх – і без того чудовий – під час Біляповні був ще більш загострений навіть без перетворення, але всюдисущий сморід заглушав усе. Вони ще більше пришвидшили крок і за мить опинилися неподалік від групи, що неквапливо крокувала.
– Пане Павло! – раптом вигукнув Кирило.
– Що ти робиш? – просичав Міхей. – Нам не потрібні проблеми...
– Пане Павло! – знову вигукнув другий вовк.