Міхей зітхнув, не заспокоюючи друга. Запізно. Якщо доведеться битися, вороги не матимуть великих шансів. Тільки не можна влаштовувати криваву бійню посеред великої житлової забудови. Якщо до чогось дійде, треба діяти швидко і тихо.
Мелех обернувся, здивовано подивився на вовкозаків. Його ескорт також зупинився, троє озброєних чоловіків дістали шаблі, старий шляхтич вийняв з-за пояса пістоль. Міхей також поклав руку на рукоятку шаблі. Обидві сторони стояли одна навпроти одної в тиші, яку порушували лише звуки міського життя. Нарешті Павло зрозумів ситуацію, впізнав тих, хто кликав.
– Спокійно, – сказав він своїй охороні, а потім звернувся до вовкозаків. – Вітаю, друзі. Не завжди все є таким, як здається на перший погляд. Ці пани, – він жестом вказав на своїх супутників, – не є моїми охоронцями, а скоріше рятівниками.
Міхей відпустив шаблю, озброєні люди, що оточували Мелеха, сховали зброю.
– Дякую вам, що хотіли прийти мені на допомогу, але це насправді непотрібно.
Міхей подумки знизав плечима. Доля Павла була йому байдужа, як доля полівки, спійманої мишоловом. Якщо вони й мали рятувати козака, то тільки через те, що він міг знати про важливі для них справи. І тому, що він знав багато людей, він міг би допомогти їм дізнатися, де перебуває Сергій Костенко з цуценям. Можливо, і добре, що Кирило вирвався, як Пилип з конопель. Іноді краще діяти, ніж розмірковувати.
– Вітаю, пане Мелех, – сказав Міхей. – Несподівана наша зустріч.
– Несподівана, – посміхнувся Павло.
Якби його товариші знали, хто стоїть перед ними, вони б не ховали шаблі так поспішно. Вони б їх взагалі не ховали і, безсумнівно, озброїлися б ще й пістолями, які були засунуті за пояси. Всі знали, що вовкозаки вміють битися як ніхто інший, не тільки перетворившись на волохатих, кровожерливих звірів, але й у людській подобі.
– Дозвольте представити. Це мої друзі. – Вказав на вовків. Це "друзі" було, безсумнівно, сильним перебільшенням, але що ще він міг сказати? – А це молдавський господар, його високість Василь Лупу та його найкращі й найвідданіші солдати, пани Бранко, Сетеш і Марош.
Почувши ім'я господаря, вовки здригнулися, обмінялися швидкими поглядами. Але одразу ввічливо вклонилися, як того вимагав людський звичай, отримавши у відповідь подібні уклони воїнів і ласкавий, короткий кивок Лупу.
– Що ти робиш, Павло, у пащі лева? – запитав Кирило. – Ти останній чоловік, якого я очікував тут зустріти.
– Долі людини непередбачувані, – посміхнувся Мелех. – Довго розповідати. Я хотів помститися за смерть брата, але мене схопили люди Хмеля. Я вже бачив над собою тінь шибениці, вже прощався з цим світом…
Господар озирнувся.
– Не будемо розмовляти в цій канаві, де кожне слово відбивається луною і може потрапити до вух тих, що дуже цікавляться, – зауважив він. – Оскільки ви познайомили нас з вашими друзями, пане Мелех, я запрошую їх до себе не тільки на розмову, але й на ночівлю. Місце знайдеться для всіх. Я знаю, що в Білій Церкві зараз важко знайти житло.
– Дякуємо, шляхетний пане, – відповів Міхей. – Дякуємо за гостинність, ми охоче дозволимо себе нагодувати, але ми вже оплатили нічліг, тож не буде потреби робити непотрібні розходи.
Ввічливі слова важко проходили йому через горло. Більш за все він хотів кинутися і розірвати Лупу[4], але в цей момент були важливіші речі, ніж вбивство господаря.
– У такому разі завітайте до мене ввечері, панове молодці. Їжі та пиття точно не бракуватиме.
□□□
Грегорій дивився, як у світлі місяця четверо вовкозаків вирізають на міцних стовбурах складні візерунки.
Їх намалював старий Кошко з роду Меліків, який з покоління в покоління зберігав звичаї, займався святими стовпами і передавав знання від батька до сина. На той момент у всій січі тільки він і його онук вміли відтворювати стародавні руни, в яких було записано Право Вовків. Син Кошко загинув під час втечі з Гилевської січів під час сутички з татарами.
Зціпивши зуби, старий отаман думав про те, що далеко на північному заході залишилися кам'яні пам'ятки від предків. Наскільки він встиг пізнати людей за понад два з половиною століття свого життя, від них не залишилося нічого або лише жалюгідні залишки.
Кошко прикульгав, щоб простежити за роботою. Він був одним з небагатьох старих, які не залишилися в січі, кинутих на поталу ворогам. Він хотів залишитися, вважаючи ганьбою рішення Грегорія покинути місце їхнього проживання, але мусив підкоритися наказам вождя. А той не мав наміру жертвувати життям того, хто володів найбільшими знаннями і був живим зв'язком між найдавнішими часами і новими. І, як виявилося, він мав рацію, оскільки син старого загинув, а онук ще мав багато чого навчитися.
– Як робиш?! – скрипучий голос Кошко різав вуха, наче свист батога. – Де ти тут побачив цей хвостик, дурню?
Старий, несподівано для своїх попередніх повільних рухів, стрибнув до молодого Вовка і погладив його відкритою долонею по шиї.
– Вся робота надаремно! Треба брати нове дерево, і я знову буду робити малюнки!