– Так добрий Бог створив світ, – сказав сентенційно гетьман, – що перед Його обличчям усі рівні і на суд Божий йдуть босоніж, але на цій землі один ходить у ликових лаптях, а інший у саф'янових чоботях. Простого воїна за зраду карають ешафотом, а великого пана ще й нагороджують. А знаєш чому? Бо він завжди може зрадити ще більше... Так, ти правильно почув: ще більше, бо зрада простого чоловіка проста, як його можливості, а зрада великого пана може стосуватися багатьох справ, а не однієї. А якщо такого негідника стратити, то зрадниками виявляться також його родичі, за нього заступиться цілий рід.
– Це брудно.
Семен мав бажання плюнути, але багатий килим під ногами не заслуговував на таке ставлення.
– Брудно, кажеш? – Хмельницький замислився, сів у крісло. – Так, брудно, без сумніву. Однак той, хто хоче досягти мети і піднятися на вершину, не раз мусить вивалятися в багнюці та ще менш приємних на запах речовинах. Кажеш, що магната не карають. Згоден. Але й життя звичайного козака просте, як лезо старого меча. У вас "так" означає "так", а не "ні".
Але навіть ви брешете, буваєте розважливими. Тільки ваша розважливість – це лише дитяча забава в порівнянні з тим, що мусять робити могутні світу цього. Цар наказав мені винищити вовків, а натомість обіцяв допомогу, мав напасти на землі Литви та Корони ще до осені. Це вже не таємниця. Але він не виконав обіцянку, знаєш чому? Тому що мої козаки поранили і вбили кількох його драгунів. Тому що полковник Короман, замість того, щоб видати винних кату, дозволив їм збігти. Сам він тоді заслужив на шибеницю, і ти це добре знаєш...
Гетьман подивився на здивоване обличчя співрозмовника і засміявся.
– Тобі, мабуть, цікаво, звідки цей проклятий гетьман знає про все? Звідки він бере інформацію про те, що має залишатися таємницею? Саме за це я вас люблю, мої молодики, за цю дитячу наївність, яку ви носите в душах. Я маю своїх людей скрізь, щедро плачу спостерігачам. Інакше я не протримався б при владі довше двох тижнів. І то тільки тоді, якби мені дуже пощастило. Таємниця залишається такою, коли її знає один. Коли знають двоє, то принаймні відомо, хто зрадив, але вже при трьох посвячених зрада буває неможливою до уникнення і виявлення винуватця. Це правда стара як світ. А я знаю багато. Дуже багато. Проте я досі не маю уявлення, де перебуває мій колись найкращий козацький хорунжий.
– І не дізнаєтеся, гетьмане, – глухо сказав Семен. – Жоден з нас не виказав би цього навіть під найжорстокішими тортурами!
– Говори за себе, – різко кинув Хмільницький. – І навіть за це ти не можеш гарантувати, що триматимеш язик за зубами, коли кат капатиме тобі кипляче сало під повіки. А твої товариші, коли я їх схоплю, теж можуть піддатися перед стражданнями. Людина не знає себе, доки не побачить власну руку, відрубану від тіла, а кат збирається рубати другу.
– Спочатку треба їх схопити, – криво посміхнувся Поріг.
Гетьман розсміявся. Це був сміх щирий, що йшов з глибини душі, і водночас жахливий.
– Ти справді вважаєш мене дурнем і невдахою, хлопче? Ви сховалися у Жанни Вишивальниці, і приїхали не вчора, як ти хотів мені вбити в голову, а сьогодні вранці. Твоя подруга не забарилася мені про це негайно повідомити. Тобі пощастило, що ти прийшов сюди сам, перш ніж я послав туди людей, бо тоді ми б зараз розмовляли зовсім інакше.
Семен мовчав. Адже вони розраховували, що у завжди галасливому місті будуть у безпеці, не кидаючись нікому в очі. Ой, і поговорить він з Жанною, аж її зуби заскриплять!
– Чому ти не відповідаєш, Семене? — несподівано лагідно спитав гетьман. Це була ніжність і м’якість змії, що чатує на здобич. — Рано чи пізно я хорунжого знайду. Чи є сенс за нього помирати?
– Раз мати родила, — пробурмотів Поріг. — Краще смерть, ніж безчестя.
– Саме так, — тихо сказав Хмельницький. — І саме це доказ слушності тієї думки, яку я залишив недокінченою. Ви, прості козаки, живіть, як вважаєте за потрібне. А магнат? Яка користь з того, що він безкарний перед законом, якщо стає рабом справ, у які сам вплутався? Ви могли б померти, охороняючи таємницю приятеля, тоді як пан Радзівілл чи пан Конєцпольський мали б подумати, чи варто померти за когось, чи не принесе зрада більшої користі. Не кажучи вже про те, — засміявся він, — що вони просто бояться тортур і не схильні надто хвилюватися про дружбу.
– Отже, чи маю я бути готовим розмовляти з катом? — спитав Поріг, приховуючи тремтіння в голосі.
Хмельницький довго дивився на нього своїми темними, проникливими очима.
– Дуже ти спішиш, приятелю, — нарешті сказав він. – Я нічого не маю проти вас, і Костенко мене також не цікавить. Ви кажете, що вирішили заслужити, спокутувати гріхи? Гаразд. Якщо ви готові спокутувати свою провину, з полковником Короманом підете на допомогу нашим обложеним військам на молдавській землі. Частина сил вже вирушила; ви наздоженете їх дорогою.
Семен зітхнув з полегшенням. Образ посадженого на палю Гринька був ще свіжим у його пам'яті. Йому не всміхалося помирати, а якщо потрібно, то краще в бою.
– Як накажете.