І все ж це відбувалося… Колись старий Кошко сказав слова, які давно непокоїли Міхея: слабкість може поєднуватися з несподіваною силою. Слабкість може бути силою. Для молодого вовкозака з його широкими грудьми, могутніми руками та гострими іклами це було незрозуміло. Тепер він починав розуміти. Ці створіння перетворили всі свої слабкості на силу. Люди… Яке мерзенне творіння Бога. Зрада, обман, вбивства, відверті вбивства та погроми… Ніщо не було їм чужим.
Міхей штовхнув Кирила, вказав на Порога. Йому не потрібно було нічого говорити; його товариш чудово знав, що відбувається. З усих трьох до цього силача було б найлегше підійти. Пастух Лівка, який здавався сільським дурнем, зрештою, не був таким вже й дурним; навпаки, при ближчому розгляді він здавався найрозумнішим з усіх. Ілля Заєць, навпаки, мав хитрість в очах і недовіру в постійно глузливо загнутих куточках рота. Але якби їм вдалося завоювати Семена, він би привів їх до клятого Сергія. Якби ж ще знати, що наказав зробити цим людям Хмельницький…
□□□
Хорунжий прийшов до себе, коли на дворі стояв день. Вперше за довгий час він не відчував болю в плечі, оніміння не поширювалося аж до половини спини. Він взагалі не відчував власної руки.
Спочатку козак прийняв це з полегшенням, але потім його охопив страх.
Що це могло бути? Чому? І де саме він був? Закопчена стеля з товстих дощок… тут і там щось звисає з тріщин… як товсті нитки… О так! Коріння! Це землянка відлюдника. Все стало на свої місця в його голові.
Він дуже обережно підняв голову. Біль не нахлинув раптовою хвилею, як це було щоранку останнім часом. Він так звик до нього, що тривога посилювалася. Що цей старий дивак дав йому випити? Чому він взагалі випив щось, що йому дав зовсім незнайомець? Ці очі… здавалося, вони належали не старому, а людині в розквіті сил. Якби не хворобливе, виснажене тіло та зморшкувате обличчя, можна було б подумати, що цей чоловік прикидається кимось, ким він не є.
– Не спиш, козаче?» — пролунав трохи глузливий голос. Так, це теж не був старий; у ньому ховалися нотки сили, нотки самовпевненості, якщо не сказати гордості, негідної святій людині. – Як почуваєш себе?
– Як новонароджений, — пробурмотів Сергій. – Якби ще тільки чутливість у руці повернулась…
– Про це поки що не може бути й мови.
Голос долинав звідкись знизу, ніби з-під підлоги.
І справді, коли Костенко сів, він побачив старого, який лежав на ведмежій шкурі під тією ж скринею, на якій сам сидів учора, чекаючи, поки самітник закінчить свої молитви чи щось таке, що він там задумливо робив.
– Який сором, що молода людина… — почав козак, але старий лише махнув рукою.
– Мені байдуже, де я ляжу. Легкі кістки навіть каменя не розтрощать. А ліжко я тримаю, бо як інакше обставити будинок без місця для відпочинку? А раніше мені було зручніше. Тут навіть гора перин була. — Він засміявся. — Вони стали в нагоді, коли я втрачав тяму від надмірного вживання вина та меду.
– Що? — очі Сергія розширилися. — Ви ж пустельник, отче. Вам слід жити в суворості.
– Ой, такий з мене пустельник, — старий знизав плечима. — Я втік з монастиря, знаєш; осточортіло мені святе життя. Одна людина придатна для жорна, інша — для м’яких подушок. Для одного монастир — це дім і притулок, для іншого — полон і ув’язнення, або й гірше. Ні, найбільше серед братів мені бракувало не вигід, а трохи свободи. А оскільки я вже порушив свої обітниці послуху, чому я маю дотримуватися тих інших обітниць? — почав базікати пустельник. Мабуть, останнім часом йому не було з ким поговорити. — А тут, посеред лісу, я досить добре влаштувався. Селяни, з вдячності за мою допомогу, часто приносили міцного напою, а я, зокрема, маю схильність до всіляких медів. А точніше, мав. Бо то давні, дуже давні часи. — Він на мить занурився в роздуми. — Я не живу за жодними статутами долі пустельника. Інакше і не можна, коли сили вже не ті. Але іноді я все ж підкріплююся міцним медом або горілкою з подарунків.
– Казали, що ти дуже свята людина...
– Святість — це не лише омертвлення власного тіла та поїдання корінців, — пирхнув старий. – Скажу тобі більше, юначе. Омертвлення власного тіла занадто часто призводить до нерозуміння інших. "Чому, — розмірковує такий відлюдник, — якщо я можу йти на такі жертви, то кожен повинен бути здатний". А потім він вважає всіх інших грішними та негідними Божої благодаті. Якщо взагалі Бог існує, – додав він тихіше, ніби з сумом.
Сергій здригнувся. У цій людині було щось таке, що одночасно приваблювало і відштовхувало. Ніби мудрість була переплетена в ньому з жорстокою злобою. Козацький хорунжий почав шкодувати, що прийшов сюди.
– Бачу, що мої слова – як окріп, вилитий прямо між ніг, – серйозно сказав пустельник. – Якби ти посидів у самотності, як я, якби ти побачив безмір людських страждань, ти б теж почав сумніватися. Скажу тобі чесно, воїне. Для мене нічого не могло б існувати по той бік. Більше того, я сподіваюся, що нічого не існує, бо це означало б, що після смерті я нарешті зможу відпочити, змиритися з собою, зі своїми більш-менш брудними думками.