– Можливо, вони винагородять вас, якщо той кат захоче сказати правду. Але, можливо, він цього не зробить і всю славу припише собі. Заслугу! – Він гірко засміявся. – Вбивши молодого Хмельницького, ви також убили при спосібності нашого приятеля та його родину! Не кажучи вже про нас. Щойно Хмельницький дізнається про смерть сина, його люди день і ніч шукатимуть нашого отамана!
Мелех знизав плечима.
– І ви вважаєте, що козацький гетьман дотримав би угоди? Рано чи пізно він би спіймав вашого Сергія. Він не прощає і не забуває. Ніколи, хіба що доводиться приховувати, як це було тут, але приховування не триває вічно.
Поріг не відповів. Він не знав, чого ще чекають поляки. Нібито, полонених, захоплених під час битви, захоплених під час битви, вони, не мешкаючи, поперевішали, а їх вже тиждень тримали їх у цій смердючій ямі.
– Якщо ми колись звідси виберемося, — грізно протягнув Лівка, — клянусь, я...
Він не закінчив своєї погрози, яку повторював кілька разів щодня. Нагорі зчинився галас, решітку підняли, і в яму опустили драбину.
– Вилазьте! — пролунав хрипкий голос. – Щоб не довелося повторювати!
– І куди нам іти?
– Малодобрий майстер кличе вас! — зареготав солдат. — Виходьте, кажу! Ти ж не хочеш, щоб я кинув туди запалену картеч.
Семен підвівся.
– Колись треба і помирати.
Міхей і Кирило обмінялися поглядами. Час Повні закінчився вчора, тому вони були приречені на існування в людській шкірі. Але якщо їм судилося померти, вони боротимуться до кінця. Нехай ця нагода випаде.
Один за одним вони вилізли на мокрий край траншеї. Почала падати дрібна мряка. Лівка Пастух подумав, що, мабуть, краще піти до мотузки або перед стволи, ніж провести ще одну ніч у цій проклятій ямі.
Супровід не зв'язав їм руки, що дещо здивувало усіх. Але навколо було так багато солдатів, що у них все одно не було жодного шансу на втечу.
– Я не дозволю себе повісити чи розстріляти без опору, — пробурмотів Мелех.
– Або, може, вони нас посадять на палю? Як сумнозвісної пам’яті Ярема посадовив гетьманських посланців? — сказав Поріг.
– Про що ти кажеш! — відповів Павло. – Вишневецький не стратив жодних посланців; це мерзенна брехня. Хмель приписав це князю, щоб посіяти ще більший страх і ненависть серед черні! Ті, хто, нібито, мав опинитися на палях, були з посольством, але у Варшаві у його величності короля. Сам Ярема, скоріше, розрубав би їх шаблею, але аж таким лиходієм він не був.
– Не розмовляти! — заревів командир ескорту, могутній піхотинець з величезним бойовим тесаком при боці.
– Піди попасися з своєю конякою, телепень! — прогарчав Ілля. – І так ми йдемо на смерть, що ти нам накажеш робити
– Але ж не всі смерті однакові, — відповів поляк з гидкою посмішкою. – Одне діло — впасти від кулі чи навіть від мотузки, і зовсім інше — бути розірваним упряжками або коли в сраку тобі забивають тесаний кілок.
– А тобі б подобався такий кінець, чи не так? — Заєць скривився не менш паскудно. – Ходять чутки, що в Коронній армії є багато тих, хто щоночі із задоволенням один одного саджають на паль, лише вони не використовують для цього деревини.
Ображений підскочив до Іллі та розмахнувся великим кулаком. Але не встиг вдарити. Ще більша, жилава рука зупинила його.
– Якщо не можеш відгавкатися, то й не зачіпай, — пробурмотів Поріг. Він відпустив поляка, і чоловік почав потирати розчавлені, ниючі пальці. – Наш кінець так чи інакше писаний, то, можливо, не треба підсолоджувати його в останню хвилину?
– В'язням не дозволено розмовляти! — заявив командир конвою. – У статуті чітко написано…
– Замовкни, — грізно сказав Семен. – Я зламаю тобі шию разом з твоїм статутом, якщо ти ще щось скажеш. Навіть і слова не встигнеш сказати.
Поляк нічого не відповів, то й й в'язні йшли мовчки. Ніхто не міг придумати, що сказати зараз. А може, й так, але прості молодці не могли висловити це словами. Вовки ж не думали про смерть. Вони розмірковували, як врятуватися, або хоча б померти в бою, а не з ганьбою. Навіть найслабші вадери та найстарші, найстарші, найхворіші басьори боролися до кінця.
– Побачимо, як воно піде, — прошепотів Михей. – Але не починай, поки я не дам знак.
Кирило кивнув. Треба померти так, щоб потягнути за собою якомога більше ворогів. Він ще не зустрічав поляків; вони раніше не були ворогами, але сьогодні вони хотіли його вбити, тому й стали ними.
Вони вийшли з табору, за півверсти лісова стіна чорніла, мокра та похмура під дощем, що посилювався. Троє чоловіків стояли біля великого польового каменя. Двоє були в багатих шубах, розшитих золотом і сріблом, один — у чорному одязі.
Якуб.
А ці двоє? Мабуть, могутні пани прийшли подивитися на страту. Але чому вони не збираються вбивати їх на очах у війська?
Кат швидко рушив їм назустріч.
– Це ти нас вбивати станеш, зраднику? Власноручно? — глузливо спитав Семен.
Якуб не здригнувся; Жоден м'яз не смикнувся на його суворому, смаглявому обличчі, ніби образа Порога була спрямована не на нього, а на когось, хто стояв поруч.
– Ну, скажи! — підвищив голос Поріг. — Любиш дивитися на кров тих, кого обдурив?!
– Мовчати!