– Не ображайся, — відповів Михей. Але йому раптом спало на думку, що не потрібно все приховувати, і людина перестане розпитувати. Бо людська допитливість може бути дуже небезпечною. – Ми хочемо нарешті повернутися на січ; досить блукати. – Йому не потрібно було нічого говорити про те, що станеться між цією розлукою та нашим поверненням. – Якщо хочете, можете взяти нашу частку плати. Ви ж грамотні; напишіть якийсь папір, що ми відмовляємося від цього на вашу користь, і ми поставимо свої хрестики та відбитки пальців.
– Не треба, — махнув рукою козак. – Чужого не хочу. І ви теж колись зможете забрати своє у господаря.
– Можливо, ми своє й заберемо, — сказав Кирило, але одразу ж замовк під загрозливим поглядом Михея.
Мелех, однак, не звернув уваги на його слова. Крім того, вони не звучали загрозливо для людини.
– Тож прощавайте, — сказав він. – Немає сенсу чекати.
Коли він поїхав, Михей з полегшенням зліз з коня.
Один Бог знає, скільки коштувало вовкозакам тримати своїх тварин у послуху, особливо коли наближалася Повня місяця. Через деякий час коні звикли до їхньої присутності, але все ще були нервовими та легко лякалися. Семен навіть одного разу зауважив, що Михей і Кирило, мабуть, мають дуже докори сумління, якщо їхні коні їх не люблять. Правда, це було за випивкою і звучало дружелюбно, але вовкозаки зробилися були ще більше обережними та намагалися уникати наближення до чужих коней. Тепер вони нарешті могли позбутися тварин.
– Можливо, комусь із нас варто було поїхати з ним до Лупу? — спитав Кирило через мить. – Зрештою, коли ж буде краща нагода, щоб господар сплатив гріхи своїх предків? Ті мордували вовків без вибору, пили їхню кров, щоб здобути владу та авторитет. Це не можна пробачити. Дивіться, навіть той нещасний Василій взяв собі прізвисько Лупу, ніби на згадку про злочини свого діда та прадіда.
– І ніхто йому не пробачить, як і нікому з його родини. Час помсти ще прийде. Ніхто також не має права безкарно називати себе Вовком. Але зараз більш важливо знайти Костенка, бо нарешті ми маємо можливість простежити за його соратниками. А Василій ніде не сховається; ми завжди знайдемо великого пана. І нам не слід розлучатися, ти ж чудово знаєш.
– Знаю, — зітхнув Кирило. – Але я б із задоволенням вп'яв би зуби господареві в горло.
– Ще так і зробиш, — відповів Михей. – Коли прийде час. Коли я стану отаманом усієї січі, коли ми зміцнимося, настане час для розплати. А тепер поїдемо за цими трьома, поки слід не охолов. Підозрюю, що вони підуть прямо до свого хорунжого.
Він задумався над власними словами. Кирилові він пообіцяв помсту магнату. Однак вовк чудово знав, що якщо господар покине ці землі, то поїде кудись далеко, уникнувши жахливої долі. І він, як ватажок січі, не посилав би експедицію на смерть, коли будуть потрібні кожне ікло і кожен пазур. Але ж помсту можна було б здобути в сутичках з супротивниками. Або, нарешті, послати невигідних собі басьорів в похід, позбутися їх... Він злегка здригнувся від думки, що починає мислити, як проклятий Грегорій. Ні, він точно не буде валятися в такому брудові! Або, принаймні, на це він сподівався.
З Семеном, Іллею та Лівкою вони розсталися добрих півдня тому. Не бажали одразу ж залишати компанію Мелеха, щоб не викликати підозри, тому тепер їм довелося повернутися на місце свого прощання — холодного, щоб не сказати ворожого — і знайти слід. Це означало, що козаки матимуть перевагу у цілий день.
□□□
Богдан Хмельницький, козацький гетьман, наймогутніша людина в Україні, жах поляків і союзник Великого Царя — плакав. Його охопив жорстокий, тупий відчай; надія, здавалося, померла з пронизливим стогоном. Сльози текли по щоках суворого ватажка, навіть коли він намагався стримати їх стиснутими зубами. Він став навколішки перед іконою, схиливши голову. Повільно він підвів погляд, вдивляючись у смагляве обличчя Діви Марії.
– Не впильнував я його, — сказав він. – Не дав ради захистити! А може, занадто мало молився і занадто покладався на власну винахідливість? Мабуть, дізнаюся на тому світі, коли приєднаюся до нього.
Діва Марія спостерігала з тривогою, обіймаючи люблячою рукою свого Сина.
– І Тобі не вдалося вирвати Його з лап смерті. Але, принаймні, Він воскрес із мертвих. Ніщо і ніхто не поверне мені Тимошка.
Він, звичайно ж, не повірив повідомленню командира варти про природну смерть сина. Він ще не знав, як той помер, але був абсолютно впевнений, що це було вбивство.
Хто це зробив? Він мав дізнатися. Напевно, це не ті троє товаришів Костенка, яких він послав? Хоча молодий Хмельницький колись наказав посадити їхнього товариша на палю, вони поклялися захищати його. Вони поклялися на святому образі, поклялися своїм спасінням і головою свого улюбленого командира.