Семен витягнув кинджал і став над пораненим. Це був той, кого називали Малим Ішем. Побачивши лезо, розбійник лише повільно кивнув, піднявши підборіддя, щоб полегшити Порогові завдання.
Тим часом Ілля пішов за тим, хто хотів сховатися в темряві. А точніше, як виявилося, за тою.
– Круха, — пробурмотів Лівка, коли Заєць притягнув жінку-розбійницю і поклав її на ковдру.
З кожним вдихом на губах у тої з'являлися рожеві бульбашки, а з кутика рота капала цівка крові.
– Дивно буває у житті, — пробурмотів Ілля. – Нещодавно ми пили з ними до кінця, а тепер будемо пити за їхні душі, які самі відправили на той світ.
Круха дихала дедалі важче.
– Чому ти не зупинилася, коли я крикнув? — докірливо спитав Семен. – Одним трупом обійшлося б.
– У темряві не можна було б сказати, що це ви, — прошепотіла Круха. – А Скапулярій... – Вона на мить конвульсивно дихала, перш ніж продовжити: – Скапулярій останнім часом зовсім збожеволів... Обирав усіх, кого міг знайти... І наказував людям убивати без милосердя... як ніколи раніше...
Її очі закотилися.
Лівка подивився на Семена, який знизав плечима.
– Хочеш їх поховати?
– Гадаю, що так, — відповів Пастух.
– Ти, мабуть, заразився божевіллям цього малого покидька, — пирхнув Ілля. – Хочеш поховати шістьох людей? Нігтями станеш землю драти?
Лівка похитав головою.
– Хоча б її...
Семен нетерпляче махнув рукою.
– Вона була такою ж розбійницею, як і решта. Я знаю, що тобі це зійшло з рук, бо ти зник з нею в корчмі того дня на добрі три молитви. Але і тоді вибирала вона, а не ти її. Ти їй нічого не винен.
– Але ж вона жінка... — спробував перечити Пастух.
– Як ти в неї сунув, то тепер нам усім платити?
Заєць відвернувся від трупа і почав закидати вогонь землею.
– Від'їжджаємо, — вирішив Семен. – Сідлай коней, Лівка. Тут нам нічого робити.
Заєць, бурмочучи собі під ніс невтішні слова, пішов до коней. Він знав, що його супутники мають рацію, але спогад про ті короткі миті, проведені з вогняною Крухою, залишився в його вдячній пам'яті.
Він і досі відчував запах сіна, змішаний із запахом її тіла, розігрітого їхньою любов'ю. А тепер вона лежала мертва, приречена бути поглинутою поїдателями стерва. Через два дні від неї залишаться лише голі, криваві кістки, розкидані по всій околиці.
– Прокляте життя, — пробурмотів він собі під ніс, поплескуючи по шиї коня, ще й досі наляканого шумом бійки.
Добре, що вони зв'язали тваринам ноги, інакше б зараз шукали їх по всьому лісу.
– Зачекай, — раптом сказав Семен, дивлячись на трупи. — Можливо, ти й маєш рацію, Лівко. Одне є достойним вчинити, інше — ні. — Побачивши роздратування на обличчі Іллі, він додав: — А ти б на його місці не хотів подарувати ї останню послугу?
– Звичайно ж, ні, — сердито відповів Заєць, але пішов з ними до тіла Крухи.
□□□
Сергій був занурений у маренні. Рана на лопатці кровоточила, ніби ось-ось мала знову відкритися. У його голові вимальовувалися незрозумілі образи, набір подій, у яких він брав участь і свідком яких був уперше. Він бурмотів собі під ніс, вигукував імена, але все це було незв'язно, ніби язик зовсім відмовлявся його слухати. Параска клала на палаючий лоб все більше і більше шматків тканини, змочених холодною водою. Хотілося б покласти всього козака у відро, щоб охолодити його, але в домі не було такої великої посудини.
Маріка, ослаблена, лежала на своєму ліжку, заколисуючи перелякану Гальшку.
Молода жінка, на відміну від чоловіка, була бліда, її шкіра холодна, навіть занадто холодна. Це була жахлива ніч; здавалося, вона тривала не години, а тижні та місяці.
Коли Сергій розповів про метод одужання, який йому відкрив пустельник, жінки довго мовчали.
– Спочатку він сказав, що я маю випити твоєї крові, — сказав козак. – Мені це не здавалося жахливим, але й неможливим. Мабуть, усі, хто пив кров вовків, помирали в жахливих муках. Однак спочатку я думав, що якщо вони й пили, то це кров чоловіків, а не жінок. Але потім Тарло пояснив, що те, що називається питтям у заборонених магічних книгах, насправді означає щось інше... Вливання крові з вен вовчиці прямо у вени чоловіка...
Він мало не додав, що саме так скіфські предки вовкозаків ставилися до жінок своїх ворогів, але мовчав. У відчаї він уже не знав, яку таємницю він не повинен розголошувати, і що він може сказати, не порушуючи клятви... А потім він згадав, що пустельник все ж таки дозволив йому говорити про це. Незважаючи на це, він мовчав. Чим менше Параска та Маріка знали, тим безпечніше вони були. Вовки пильно охороняють свої таємниці; вони не діляться всім один з одним...
І крім того, чи був він упевнений, що старий сказав усю правду? Зрештою, він сам був людиною-вовком, він міг замітати сліди, заплутувати їх... Та й яка різниця?
– Ти можеш померти, — сказала Маріка глухим голосом.
– Так, можу, — погодився він. — Твоя кров стане для мене або благословенням, або смертельною отрутою.
Параска слухала з напруженим обличчям.
– Хіба не краще залишити все як є? — спитала вона. — Що, як твоє тіло зможе впоратися з тим, що Маріка влила в тебе досі? Коли ми змішаємо кров...