– Я не хочу жити як зболілий каліка, — різко перебив він стару. — Я весь час про це думав. Моя слабкість все одно закінчиться смертю; я не зможу впоратися з отрутою. Перше. А друге... Навіть якщо я одужаю, що нам робити? Я більше ніколи не зможу торкнутися Маріки?
Жити разом, але в розділі? Вона пожертвувала собою заради мене, повернулася і бореться зі своєю вовчою природою половину кожного місяця. Настав час мені щось зробити для неї... для нас обох. Найголовніше, що вона в безпеці.
– Говориш, як пристало зрілому чоловікові. – Параска кивнула. – Зробимо, як ти хочеш.
З душею в п'ятках вона скрила їм обом вени. Кровопускання було їй добре знайоме; вона не хвилювалася, чи зможе зробити це правильно, не пошкодивши надто судини. Але вона також мала допильнувати, щоб один розріз перекрив інший, щоб хоча б частина крові Маріки потекла в тіло Сергія. Це було нелегко. Кров вовчиці здавалася густішою, вона текла ліниво, тоді як кров Сергія хлинула потужним струмком, ніби відмовляючись прийняти вовчу пошесть. Тільки коли Параска дуже міцно зв'язала його передпліччя нижче рани, потік стих настільки, що можна було подумати про вливання крові Маріки в тіло її чоловіка. І цілительці довелося ще більше розширити розрізи. Звичайно, вона зробила їх вздовж вен, а не впоперек, як зробив би хтось, не знайомий з лікуванням. Пізніше став би в нагоді досвідчений цирульник, який вміє латати такі рани. Але їй довелося радити самостійно…
З Марікою проблем не було; її рана швидко гоїлася; все, що їй потрібно було зробити, це притиснути краї розрізу разом і притримати їх на мить, щоб розріз не відкрився, а потім просто накласти пов'язку. Сергій же довго стікав кров'ю. Параска боялася намагатися його зашивати; вона не знала, як відреагує тіло Сергія, коли наповниться вовчою кров'ю. Пустельник застеріг від людських методів лікування. Ніяких трав, ніяких настоїв, ніяких відварів. Він не згадав, як перев'язувати рани, але, мабуть, гадав, що цілителька з цим впорається. Стара терпляче тримала рану, притискаючи її кістлявими пальцями, поки кровотеча нарешті не вщухла, а потім майже повністю зупинилася. Але незабаром настала ця клята лихоманка. Параска була безпорадна, і не могла дати хворому навіть липового чи бузинового чаю.
Маріка сповзла з ліжка, залишивши Гальшку спати на ньому. Хитаючись, вона стала над Сергієм.
– Що з ним буде? — хрипко спитала вона.
– Не знаю, голубко, — тихо відповіла Параска. Маріка вперше бачила стареньку в такому становищі. Вона справді нічого не могла сказати напевно.
– З того, що він сказав, йому тепер доводиться боротися з отрутою вовчої крові всередині себе, а точніше, засвоїти. Ти ж через це проходила, чи не так?
– Але там було інакше. — Маріка похитала головою. — Я просто випила ту кров. Кров іншої вадери. І мені відразу стало краще.
– Ти, мабуть, була краще підготовлена, ніж він, — пробурмотіла стара.
– Не знаю, гадаю, жінки краще з цим справляються. Якби вони були до цього призначені... Ось чому вовки роблять так, а не інакше.
– Сподіваюся, той старий гриб нічого не попутав, — сказала Параска.
Вона змінила компрес на чолі Сергія. Опускаючи гарячу тканину у воду, вона ненадовго торкнулася руки Маріки. Та була холодна, як лід. Параска з переляком подивилася на дівчину. Вона ще більше зблідла і, щоб не впасти, сперлася на стіл. Тоді цілительку осяяло прозріння.
– Лягай поруч із ним! — наказала вона.
– Але він хворий, я ще більше зроблю йому гірше...
– Лягай! Ти розігрієшся, він охолоне! Можливо, це те, що потрібно? Інакше ви обидві тут упадете, а я залишуся з вашим короїдом на голові до кінця життя!
Вона приховувала свої побоювання шорсткістю, страх відкидала глузуванням.
Маріка хотіла слухняно лягти поряд з Сергієм, але стара схопила її за руку.
– Роздягнися! Йому теж треба зняти портки! Добре, що хоч він хоч був голий до пояса, не потрібно смикатися..
– Але...
– Не вдавай тепер переді мною сором'язливу дівку, жінко! Бо хоч раз ти колись була з ним гола?! Ти маєш прикласти шкіру до шкіри якомога ближче, якомога тісніше. Зрозуміла?
Маріка більше не заперечувала. Стара навіть не намагалася зняти з козака хайдавери. Вона просто розрізала ножем обидві ногавиці, потім решту збоку до пояса. Маріка тримала тканину, щоб вона не заплуталася.
– Ви його порізали, – пробурмотіла вона, коли з її подряпини на стегні почала сочитися кров.
– Хай тільки такі рани отримує в житті, – різко сказала стара. – Лягай! І обійми його! Міцно! Інакше він помре; жар може вбити так само, як і шабля!
Молодій жінці здалося, ніби вона обхопила руками розпечений казан, вода вирувала, а метал вже почав плавитися у вогні.
Їй хотілося відсторонитися, але Параска раптовим, міцним захватом ще міцніше притиснула її до чоловіка. Маріка застогнала від болю, але коли помітила, що це принесло Сергію полегшення, що він перестав смикатися, як риба, викинута на берег, вона переборола себе. Ну, що найбільше, буде кілька опіків...