Але через мить вона відчула приплив сил; жар перестав бути таким гнітючим, повільно перетворюючись на заспокійливе тепло. Тільки тепер вона зрозуміла, як їй страшенно холодно. Звичайна людина, мабуть, не пережила б такого переохолодження. Кров також боролася з кров’ю в ній; неможливо було уникнути просочування людської крові в її вени.
– І все ж старий мудрець не знав усього, – пробурмотіла знахарка. – А може, він не все розповів? Хто знає... Однак він попереджав, що мало хто може пережити обмін кров’ю. Але ж мало хто з жінок, мабуть, захоче лягти поруч з тим, хто їх скривдив...
Вона з полегшенням спостерігала, як Сергій заспокоївся, почав дихати рівно, а до Маріки повертається рум'янець.
Все буде добре. Все має бути добре... Інакше, мабуть, не було б Бога на небесах!
□□□
Щойно почало сіріти, сонце ненадовго пробилося крізь ковдру хмур, а потім знову втонуло в кошлатих свинцевих клубах. Лисиця, з кривавим клаптем у пащі, злякано побігла і зникла в найближчих кущах. Через мить на галявину вийшли двоє чоловіків, обережно озираючись.
– На них напали посеред ночі, – сказав Кирило.
– Якраз тоді ми почули постріл. Дивись, лисиці щойно почали їх гризти.
На галявині, біля згаслого багаття лежало п'ять тіл.
Михей підійшов і поклав руку на попіл.
– Але пішли зовсім нещодавно. Нам треба ще трохи почекати. Він підняв голову і нюхнув, нюхаючи. – За тим лісом починається степ; я відчуваю запах сухої трави. Ми не можемо піти, поки вони не зникнуть за обрієм.
– Ми вже чотири дні біжимо за ними, — зауважив Кирило. – Сподіваюся, що залишилося небагато.
– Навіть якщо нам доведеться гнатися за ними тиждень чи місяць, що більш важливе потрібно нам зробити?
– Світає; вони не скоро зупинятимуться на відпочинок. Може, трохи наздоженемо їх? У степу буде легше бігти.
Міхей похитав головою.
– Ні, ми б не загубили слід у цій пустці навіть без вовчого носа. Тут безлюддя.
– Треба заполювати, якщо не на лань, то хоча б зловити кілька бобаків. Я такий голодний, що в мене шлунок вивертається. – Кирило облизав губи.
– А мені більше цікавить, — пробурмотів Міхей, — чому ці троє поховали один труп, а решту залишили...
Він показав на місце на краю галявини, де зрубані гілки вкривали могилу.
– Хто тих людей знає? — махнув рукою Кирило.
– Хто б їх зрозумів? Ми так довго були поруч з ними, а я досі не можу зрозуміти, що з ними насправді відбувається. І я не хочу знати.
Міхей глибоко вдихнув, знову почав нюхати, а потім притулив вуха долонями, щоб краще чути звуки.
– Кабани риються поруч. Може, для різноманітності їхнього м'яса спробуємо?
Кирило просто важко ковтнув слину і кивнув на знак згоди.
РОЗДІЛ 10
Василій Лупу з великим небажанням їхав на зустріч з гетьманом. Вони не бачилися відтоді, як повернулися до Білої Церкви. Принаймні, не обмінялися жодним словом, навіть у церкві, де відбулася панахида по Тимофію Хмельницькому. Господар почував себе неспокійно. В Хорнатові він розлучився з Мелехом, який вирушив платити викуп бандитам, що пустили його на слово честі. Розповідь Павла здавалася неправдоподібною. Тимошко помер, це було точно, але чи все сталося так, як показав козак? А може, правда, що гаряча голова гетьманського сина впала під час штурму, як було оголошено під час служби? Можливо, це не мало значення, але якщо це сталося, Мелех взяв плату ні за що. Ще підозріліше було те, що його помічники не з'явилися. Хто знає, можливо, поляк позбувся їх дорогою, щоб хтось із них не проговорився? Або, можливо, вони посперечалися про те, як поділити нагороду? Господар вже бачив, як молодці, що розкидуються золотом і сріблом, можуть вихопити щаблі, щоб почати рубатися за якогось мідяка.
І річ ішла не про збагачення, а про уражену гордість.
Але з тими сумами, що стояли на кону в цій справі, вони могли б убити одне одного, якби хтось відчув, що його скривдили…
Хмельницький чекав на свого гостя не в кабінеті, а у великій кімнаті, оздобленій у турецькому стилі.
Стіни прикрашали багаті плахти, підлога була вистелена м’якими барвистими килимами, а вишукано різьблені меблі зливалися з барвистим фоном. Господар розмірковував, чи не сподобається такий інтер’єр більше власнику борделю, ніж східному сановнику, але це навряд чи дивувало; Хмель, зрештою, був звичайним козаком; від нього навряд чи можна було очікувати вишуканості.
– Сучава здалася, — оголосив гетьман без вступу. – Я отримав новину вчора.
Цього можна було очікувати, але господар все ж відчув полегшення. Він волів поразку, аніж важкий тягар союзу з бунтівною Україною, який дедалі більше обтяжував його. Тож він убив двох зайців одним пострілом — помстився за кривду своєї дочки, а понад усе, принизив свого проблемного союзника.
– Цього б не сталося, якби мій син був живий, – продовжив Хмельницький.
Василій помітив, що гетьман значно посивів.
І це було добре. Господар все ще турбувався про здоров'я Розанди. Наскільки він знав, сліди побиття зникли, але вона все ще не вставала з ліжка хвороби. Вона ніби втратила волю до життя, а все ж була такою молодою! Тимошко, нібито, жодного разу не подбав про її благополуччя. Бидло!