Ловець повітряних зміїв полностью

Роман вийшов друком улітку наступного, 1989-го, року, і видавець відправив мене в книжковий тур п’ятьма містами. У афганській спільноті я став сякою-такою знаменитістю. Того ж року Шураві остаточно вивели війська з Афганістану. Для афганців мала б настати благословенна пора. Натомість на моїй батьківщині продовжувала лютувати війна, тепер уже між самими афганцями: моджахедами та урядом Наджибулли — радянської маріонетки. Тож афганських біженців у Пакистані все прибувало. Того самого року завершилася холодна війна та було зруйновано Берлінську стіну. А ще то був рік подій на Тяньаньменьській площі[63]. На тлі всього цього про афганців забули. І генерал Тагері, сподівання якого вже були ожили, коли Союз забрався геть, знову став накручувати свій кишеньковий годинник.

І того ж таки року ми з Сораєю вирішили зачати дитину.

Від думки про батьківство в мені вирували емоції. Я відчував і страх, і захват, і збентеженість, і п’янкість одночасно. Яким батьком я стану, думалося мені. Хотілося бути точнісінько таким, як баба, і водночас анітрохи його не нагадувати.

Однак минув рік, і нічого не відбулося. Сорая стала нервовою, нетерплячою, дратівливою. Натяки хали Джамілі стали надто відвертими, приміром: «Хо деґа! — Ну! — То коли вже я співатиму Аллах Гу[64] за свого маленького навасу[65]?». Генерал, як справжній пуштун, ніколи ні про що не запитував, бо це було б втручання в сексуальні справи доньки та її чоловіка, хай навіть вони одружені вже чотири роки. Але генерал зиркав угору щоразу, коли хала Джаміля дражнила нас на тему дитинки.

— Буває, що не одразу виходить, — сказав я Сораї однієї ночі.

— Але ж, Аміре, рік — це аж ніяк не одразу! — відказала вона не своїм голосом. — Я впевнена, щось не так.

— Тоді нам треба до лікаря.

Лікар Розен — круглопузий повновидий чоловік з дрібними рівними зубами — розмовляв з легким східноєвропейським акцентом, імовірно, слов’янським. Він захоплювався потягами: у його кабінеті всюди, хоч куди глянь, були книжки про історію залізниці, моделі локомотивів, картини, на яких поїзди їхали по рейках через зелені пагорби або мости. І гасло над столом: «Життя — це поїзд. Сідай у вагон».

Він виклав нам план дій. Мене перевірять першим.

— З чоловіками легше, — сказав, тарабанячи пальцями по столу з червоного дерева. — Водогін у чоловіків точно такий, як і розум: простий, майже без сюрпризів. А от з вами, дами... ех, Боженько добряче намудрував, коли вас творив.

Цікаво, він усім парам видає цей пасаж про водогін?

— Пощастило нам, — промовила Сорая.

Лікар Розен засміявся. Забракло кілька ноток, щоб сміх прозвучав щиро. Лікар дав мені направлення в лабораторію та пластиковий стакан, а Сораї вручив направлення на звичайний аналіз крові. Ми потиснули руки.

— Вітаю у вагоні, — сказав нам Розен на прощання.

Я пройшов випробування швидко і на відмінно.

Проте над Сораєю різноманітні аналізи нависали чорною хмарою протягом наступних кількох місяців: вимірювання базальної температури тіла, тести на всі можливі гормони, аналізи сечі, якийсь там «посткоїтальний тест», УЗД, знову дослідження крові та сечі. Сораї зробили процедуру під назвою гістероскопія — лікар Розен ввів гістероскоп у її матку й усе там оглянув. Проте нічого не знайшов.

— Водогін чистий, — оголосив він, знімаючи латексні рукавички.

І чого він так каже? Ми ж не ванни врешті-решт! Після всіх обстежень лікар пояснив, що не може пояснити, чому в нас немає дітей. І, як виявилося, наша проблема — не таке вже й рідкісне явище. Ім’я її — «непояснюване безпліддя».

А тоді настав період лікування. Ми спробували ліки під назвою «Кломіфен»[66], Сорая сама собі вколола кілька прописаних доз «Менотропіну»[67]. Нічого не допомогло, і лікар Розен порадив нам запліднення in vitro. Ми отримали ввічливого листа від страхової медичної організації, яка бажала нам успіху та жалкувала, що не зможе компенсувати витрати.

Тож ми вирішили витратити аванс, який я отримав за роман. Запліднення in vitro виявилося тривалим, складним, виснажливим і врешті безуспішним процесом. Після місяців сидіння в приймальнях і читання журналів на кшталт «Добрий господар» або «Читацький дайджест», після нескінченних одноразових халатів і холодних стерильних оглядових, освітлених люмінесцентними лампами, після постійного приниження через потребу обговорювати кожну подробицю нашого сексуального життя з чужими людьми, після ін’єкцій, проб і цілих колекцій зразків, ми повернулися до лікаря Розена та його поїздів.

Він сидів навпроти нас, тарабанив пальцями по столу і саме тоді вперше вимовив слово «усиновлення». Сорая проплакала всю дорогу додому.