Ловець повітряних зміїв полностью

У наступні вихідні після візиту до лікаря Розена Сорая звалила цю новину на голови своїх батьків. Ми сиділи в кріслах для пікніка на задньому подвір’ї будинку Тагері, смажили на грилі форель і попивали йогурт дуг. Був ранній вечір березня 1991-го. Хала Джаміля поливала троянди та молоду жимолость, і квітковий аромат змішувався з запахом смаженої риби. Уже двічі вона перехилялася через крісло, щоб погладити Сораю по голові та сказати:

— Богові краще знати, бачєм. Можливо, так і мало бути.

Сорая весь час дивилася на свої руки. Вона стомилася, я бачив, як вона стомилася від усього цього.

— Лікар сказав, що ми можемо всиновити дитину, — пробурмотіла вона.

На ці слова генерал Тагері стрепенувся. Закрив решітку для гриля.

— Справді?

— Сказав, що це один з варіантів, — промовила Сорая.

Вдома ми вже розмовляли про всиновлення. Спершу Сорая ставилася до нього неоднозначно.

— Знаю, що це по-дурному і, мабуть, марно, — сказала вона мені, коли ми їхали до батьків, — та нічого не можу вдіяти. Я завжди мріяла, як триматиму дитину на руках і знатиму, що дев’ять місяців її живила моя кров, як одного дня погляну їй в очі та зі здивуванням побачу в них тебе чи себе, як маля виросте і матиме твою чи мою усмішку. А без усього цього... Це погано?

— Ні, — відповів я.

— Я — егоїстка?

— Ні, Сорає.

— Бо якщо ти справді хочеш...

— Ні, — сказав я. — Якщо ми таки вирішимо, то без жодних вагань, і ми повинні обоє бути за. Інакше поведемося з дитиною несправедливо.

Сорая притулилася головою до вікна і решту шляху просиділа мовчки.

А тепер до неї підсів генерал.

— Бачєм, це всиновлення... я не певен, чи воно підходить нам, афганцям.

Сорая втомлено на мене глянула і зітхнула.

— По-перше, діти виростають і хочуть знати, хто їхні справжні батьки, — продовжив генерал. — І їх не можна звинувачувати. Дитина навіть готова піти з дому, де ти роками гаруєш, щоб її забезпечувати, аби лиш знайти людей, які дали їй життя. Кров — могутня штука, бачєм, ніколи про це не забувай.

— Я більше не хочу про це говорити, — мовила Сорая.

— Ще є «по-друге», — не вгавав він. Я помітив, що він заводиться — на нас чекала одна з коротких генералових промов. — От візьмімо Аміра-джана. Ми всі знали його батька, я також чудово знав, ким був його дід у Кабулі, та й прадід теж. Якщо попросиш, я можу хоч зараз згадати не одне покоління Амірової родини. Саме тому, коли його батько — пошли, Господи, йому спокій — прийшов на хастеґярі, я не вагався. І повір мені, його батько не погодився би просити твоєї руки, якби не знав, з якого ти роду. Кров — владна штука, бачєм. А коли ти всиновлюєш дитину, то не знаєш, чию кров приносиш у свій дім... Якби ти була американкою, це не мало б значення. Тут люди одружуються з любові, на ім’я та родовід ніхто не зважає. І всиновлюють дітей так само: якщо малюк здоровий — усі щасливі. Але ж ми афганці, бачєм.

— Може, риба вже готова? — запитала Сорая.

Генерал Тагері затримав на ній погляд. Поплескав її по коліну.

— Тішся, що ти здорова і маєш доброго чоловіка.

— А ти що думаєш, Аміре-джан? — запитала хала Джаміля.

Я поставив склянку на поличку, коло рядка гераней у горщиках, з яких скрапувала вода.

— Думаю, я згоден з генералом-сагібом.

Задоволений, він кивнув і знову подався до гриля. Кожен з нас був проти всиновлення з власних причин.

У Сораї були свої мотиви, у генерала — свої, а я тим часом думав, що, можливо, хтось десь вирішив відмовити мені в батьківстві за те, що я вчинив. Напевне, таке моє покарання, і, напевне, воно справедливе. «Так і мало бути», — сказала хала Джаміля. Або радше не бути.

Через кілька місяців я отримав аванс за другий роман, і ми внесли перший платіж за гарненький вікторіанський будинок з двома спальнями в Бернал-Гейтс, що у Сан-Франциско. Гостроверхий дах, підлога з твердої деревини і крихітний задній дворик з помостом і вуличним каміном. Генерал допоміг відполірувати поміст і пофарбувати стіни. Халу Джамілю засмучував той факт, що ми переїхали і житимемо тепер за годину їзди від них, бо Сорая, на її думку, потребувала щонайсильнішої любові та підтримки. Хоча насправді саме доброзичливе, але надто настирливе материне співчуття й спонукало доньку переїхати.

Іноді, коли Сорая вже засинала поруч зі мною, я лежав у ліжку і слухав, як легкий вітерець зачиняє та відчиняє сітчасті дверці, як на подвір’ї стрекочуть цвіркуни. Я майже відчував порожнечу в лоні Сораї, ніби вона була жива й дихала. Вона прослизнула в наш шлюб, та порожнеча, в наш сміх, вона кохалася разом з нами. А пізно вночі у темряві кімнати я відчував, як вона підноситься від Сораї та вмощується поміж нами. Спить між нами. Мовби новонароджене дитя.

Я поклав слухавку на важелі й довго на неї дивився. І тільки коли мене сполохав гавкіт Афлятуна, я збагнув, як тихо стало в кімнаті. Сорая вимкнула звук телевізора.