Ловець повітряних зміїв полностью

— Аміре, ти зблід, — сказала з дивана, того самого, який подарували її батьки на новосілля в нашій першій квартирі. Вона лежала, сховавши ноги під потертими подушками, Афлятун примостив голову в неї поміж грудей. Сорая впівока дивилася по телеканалу «Пі Бі Ес» передачу про скрутне становище вовків у штаті Міннесота, а впівока перевіряла письмові роботи учнів літньої школи — вона викладала там уже шість років. Коли сіла, Афлятун зіскочив з дивана. Ім’я нашому кокер-спанієлю дав сам генерал — мовою фарсі воно означало «Платон». Мій тесть казав, якщо досить довго й пильно дивитися в маслянисті чорні собачі очі, то, він готовий заприсягтися, можна розгледіти мудрі думки.

Під підборіддям у Сораї вже з’явилася ледве помітна жирова складочка. Минулі десять років трохи згладили вигини її стегон і вплели у вугільно-чорне волосся кілька попелясто-срібних пасем. Але обличчя в неї досі було як у принцеси на Великому балу: брови — ніби птахи в польоті, делікатно вирізьблений ніс — мовби літера зі стародавнього арабського алфавіту.

— Ти зблід, — повторила Сорая, кладучи стос паперів на стіл.

— Мушу поїхати в Пакистан.

Сорая аж підвелася.

— У Пакистан?

— Рахім-хан важко хворий, — з цими словами мені на душу ліг камінь.

— Це той давній діловий партнер каки?

Сорая ніколи не бачила Рахіма-хана, та я їй про нього розповідав. Я кивнув.

— Ох, — сказала вона. — Аміре, мені так прикро.

— Він — близька мені людина, — промовив я. — У дитинстві Рахім-хан став моїм першим другом з-поміж дорослих.

Мені так ясно згадалося, як вони з бабою п’ють чай у кабінеті, а потім курять біля вікна, і вітерець з ароматом шипшини налітає з саду та сколихує дві однакові цівки диму.

— Так, пригадую, ти мені розповідав, — сказала Сорая. І на мить замовкла. — Надовго ти збираєшся?

— Не знаю. Він хоче зі мною зустрітися.

— А це...

— Так, безпечно. Сорає, зі мною все буде добре.

Вона хотіла спитати про це ще від початку розмови — п’ятнадцять років шлюбу навчили нас читати думки одне одного.

— Піду прогуляюся.

— Піти з тобою?

— Ні, хочу побути сам.

Я поїхав у Ґолден-Ґейт-парк і рушив уздовж озера Спрекелз до північної частини парку. Був чудовий недільний день; у воді іскрилося сонце, плавали десятки мініатюрних човників, які підганяв шелесткий вітер Сан-Франциско. Я сів на паркову лавку, дивився, як батько кидає синові футбольного м’яча та пояснює, що кидок має бути не збоку, а з-за плеча. А тоді підвів погляд і побачив двох повітряних зміїв — червоних з довгими синіми хвостами. Вони линули високо понад деревами і вітряками в західній частині парку.

Я думав про слова, які зронив Рахім-хан перед тим, як поклав слухавку. Зронив мимохідь, ніби вони ненароком спали йому на думку. Я заплющив очі й уявив його по той бік тріскучої міжконтинентальної лінії, уявив ледь розтулені губи та схилену голову. І знову щось у його бездонних карих очах натякало на існування між нами невисловленої таємниці. Однак тепер я вже точно знав, що він знає. Справдилася підозра, що була в мене всі ці роки. Рахім-хан знав про Ассефа, про того повітряного змія, про годинник зі стрілками у формі блискавок. Знав увесь час.

«Приїзди. Завжди є спосіб знову стати хорошим», — ось що сказав Рахім-хан, перш ніж покласти слухавку. Сказав мимохідь, ніби слова ці ненароком спали йому на думку.

Спосіб знову стати хорошим.

Коли я повернувся, Сорая розмовляла по телефону з матір’ю.

— Недовго, мадар-джан. Тиждень, може, два... Так, ви з падаром зможете побути в мене...

Два роки тому генерал зламав праве стегно. Він вийшов з кімнати напівпритомний після нападу мігрені, із затуманеними очима, відтак зашпортався за край килима. На його крик з кухні вибігла хала Джаміля. «Звук був такий, наче розламався навпіл джеру, держак мітли», — захоплено розповідала вона, хоча лікар сказав, що навряд чи місіс Тагері могла щось таке почути. Розтрощене стегно генерала та всі подальші ускладнення: пневмонія, зараження крові, тривале перебування в санаторії — поклали край багатослівним монологам хали Джамілі про стан її здоров’я. І дали початок новим — про здоров’я генерала. Вона розповідала всім охочим слухати, як лікарі повідомили, що в генерала відмовляють нирки. «Але ж із афганськими нирками їм ніколи не доводилося мати справу, ну?» — гордо промовляла вона. Мені ж з періоду генералового перебування в лікарні найбільше запам’яталося, як хала Джаміля, дочекавшись, поки він засне, співала йому пісень, пісень, які я пам’ятав іще з Кабула: ці мелодії лунали зі старого хрипкого транзисторного радіо баби.

Генералова слабкість — і час — пом’якшили їхні стосунки з Сораєю. Вони вже гуляли разом, по суботах ходили обідати, а іноді генерал навіть сидів у неї на уроках. Умощувався в кінці класу, незмінно в своєму старому блискучому сірому костюмі, клав дерев’яний ціпок на коліна й усміхався. Іноді навіть щось занотовував.