Тієї ночі в ліжку Сорая притулилася спиною до моїх грудей, а я заховав обличчя в її волоссі — отак ми й лежали. Та я ще пам’ятав часи, коли ми лягали чолом до чола, обмінювалися ніжними поцілунками та шепотілися, аж поки очі злипалися від дрімоти, шепотілися про крихітні зігнуті пальчики, про перші усмішки, перші слова, перші кроки. Ми й досі іноді так лежимо, але тепер шепочемося вже про школу, про мою нову книжку, хихочемо з чиєїсь сміховинної сукні, побаченої на вечірці. Кохатися нам теж досі добре, іноді навіть краще, ніж добре, проте бувають ночі, коли я відчуваю полегкість, щойно ми закінчуємо і я можу спокійно поринути в сон, щоб забути, принаймні тимчасово, про марність цієї справи. Сорая ніколи не казала, та я знаю, що і вона іноді це відчуває. Такими ночами ми перекочуємося на різні краї ліжка, і наші рятівники — теж у кожного свій — забирають нас якнайдалі. Сораю рятує сон. А мене, як завжди, книжка.
Уночі після телефонного дзвінка Рахіма-хана я лежав у темряві та споглядав дві паралельні сріблясті лінії на стіні, накреслені місячним світлом, що пробивалося крізь завіси. Якоїсь миті, мабуть, уже перед самим світанком, я поринув у сон. І снилося мені, як Гассан біжить по снігу, і поли його зеленого
Уже за тиждень я сидів біля ілюмінатора на борту літака «Пакистанських міжнародних авіаліній» і дивився, як двоє авіапрацівників в уніформі прибирають противідкатні опори з-під коліс. Літак виїхав з термінала, і невдовзі ми, розтинаючи хмари, злетіли в повітря. Я притулив голову до вікна. Сподівався заснути, але марно.
Через три години після приземлення в Пешаварі я сидів у прокуреному таксі на задньому сидінні з понищеною оббивкою. Водій — спітнілий чоловічок, який без кінця курив, — назвався Ґолемом, вів авто неуважно і недбало, ледь-ледь уникаючи зіткнення, і при цьому з його рота лився неспинний потік слів:
— ...у вашій країні коїться жахіття, авжеж! Афганці та пакистанці — як брати, кажу вам. Мусульмани мають допомагати мусульманам, а значить...
Я «приглушив» його, перемкнувшись на режим ввічливого кивання. Пешавар я пам’ятав доволі добре ще з 1981-го, коли ми жили тут з батьком кілька місяців. Зараз ми прямували на захід джамрудською дорогою повз кантонмент[68] і тамтешні розкішні будинки з високими мурами. Стрімка міська метушня за вікном нагадала про знайомий мені заюрмлений і ще галасливіший Кабул, зокрема згадався
За будівлями з червоної цегли — Пешаварським університетом — починалася територія, яку балакучий водій означив як «афганське містечко». Я побачив крамнички солодощів, магазини з килимами, ятки з кебабами, дітей з бруднющими руками, які продавали цигарки, та крихітні ресторанчики з мапами Афганістану на вітринах упереміш із агенціями нелегальної допомоги.
— У цьому районі багато ваших братів, еге ж. Ведуть бізнес, але більшість усе одно дуже бідна, — водій клацнув язиком і зітхнув. — Ну, хай там як, а ми вже от-от приїдемо.
Я згадував, як востаннє бачив Рахіма-хана. То було 1981-го. Він прийшов попрощатися тієї ночі, коли ми з бабою покидали Кабул. Пригадав, як вони з батьком обіймалися у вестибюлі, тихо плачучи. Коли ми оселилися у США, баба підтримував спілкування з Рахімом-ханом. Розмовляв чотири чи п’ять разів на рік, іноді давав і мені слухавку. Востаннє я говорив з Рахімом-ханом невдовзі після смерті баби. Новина про кончину сягнула Кабула, і батьків приятель сам мені зателефонував. Ми говорили лише кілька хвилин, а потім зв’язок обірвався.
Таксі пригальмувало біля вузької споруди, що стояла на велелюдному перехресті двох звивистих вулиць. Я розрахувався з водієм, узяв свою єдину валізу та підійшов до брами з вузлуватою різьбою. На багатьох дерев’яних балконах з відчиненими віконницями сушилася під сонцем білизна. Я піднявся скрипучими сходами на другий поверх і подався тьмяно освітленим коридором до останніх дверей праворуч. Перевірив адресу, записану на клаптику поштового паперу, який я стискав у руці. Постукав.
