Ловець повітряних зміїв полностью

То був короткий шлях до школи. Пам’ятаю день, коли ми з Гассаном подалися тим шляхом, і солдати дражнили Гассана, ображаючи його матір. А потім, уже коли ми сиділи в кінотеатрі, Гассана плакав, а я його обіймав.

— Коли ввійшли таліби й витурили Альянс із Кабула, я танцював на тій вулиці, чесне слово, — сказав Рахім-хан. — І, повір мені, я був не один такий. Люди святкували і на Чамані[71], і на Де-Мазанґ[72], вітали талібів на вулицях, вилазили на їхні танки, позували для фотографій. Усі так стомилися від постійної боротьби, стомилися дивитись, як Ґуль-буддін[73] і його посіпаки стріляють по всьому, що рухається. Альянс завдав Кабулу більшої шкоди, ніж Шураві. Знищив навіть сиротинець, який побудував твій батько, ти знав?

— Навіщо? — озвався я. — Навіщо руйнувати сиротинець?

Я згадав, як сидів поруч із бабою в день відкриття сиротинця. Вітер скинув з батька каракулеву шапку, й усі сміялися, а потім, коли він завершив промову, аплодували стоячи. А тепер на тому місці тільки ще одна купа буту. Усі витрачені бабою гроші, всі ті ночі, якими він скнів над кресленнями, всі поїздки на будівельний майданчик, щоб кожна цеглина, кожна балка, кожен блок лягли точно на своє місце...

— «Побічні жертви», — сказав Рахім-хан. — Не можу тобі навіть передати, Аміре-джан, як воно було — перебирати бут, що лишився від сиротинця. Серед нього знаходили частини дитячих тіл...

— Отож, коли прийшли таліби...

— Вони були героями, — продовжив Рахім-хан.

— Нарешті мир.

— Так, надія — дивна річ. Нарешті мир. Але якою ціною?

Рахіма-хана охопив напад нестримного кашлю, його кощаве тіло розгойдувалося вперед-назад. Коли він сплюнув у хустинку, та одразу почервоніла. Я вирішив, що пора нарешті звернути увагу на слона, який пітнів з нами в крихітній кімнатці.

— Як ви? — запитав я. — Тобто як ви насправді почуваєтесь?

— Так, наче помираю, — відказав Рахім-хан булькітливим голосом.

Знову напад кашлю. Ще більше крові на хустинці. Він витер губи, провів рукавом по спітнілому чолу від однієї вихудлої скроні до другої, мигцем зиркнув на мене. Кивнув — і я зрозумів, що він прочитав наступне запитання на моєму обличчі.

— Недовго, — видихнув.

— Наскільки?

Рахім-хан здвигнув плечима. Знову закашлявся.

— Не думаю, що застану кінець цього літа.

— Дозвольте мені вас забрати. Я знайду хорошого лікаря. Медицина не стоїть на місці. Постійно з’являються нові ліки, нові методи, і ми вас запишемо...

Я молов дурниці, чудово це розумів. Але краще вже так, ніж плакати, хоча плакати я, напевне, все одно буду.

Рахім-хан здавлено засміявся, і стало помітно, що йому бракує нижніх різців. Це був найутомленіший сміх з усіх, що я будь-коли чув.

— Бачу, Америка вдихнула в тебе той оптимізм, який зробив її такою величною. Дуже добре. А ми, афганці, народ меланхолійний, так? Частенько насолоджуємося ґамхорі[74] та жалощами до себе. Віддаємося почуттю втрати, стражданням, приймаємо їх як життєву данину, навіть як необхідність. Зендеґі міґзара, кажемо ми. Життя триває.

Та зараз я не скоряюся долі, а поводжуся прагматично. Я побував у кількох тямущих тутешніх лікарів, і вони всі дали одну й ту саму відповідь. Я довіряю та вірю їм. Бо є ще така штука, як Божа воля.

— Є тільки те, що ми робимо або чого не робимо, — відказав я.

Рахім-хан засміявся.

— От зараз ти говориш точнісінько як батько. Я так за ним сумую. Але Божа воля є, Аміре-джан. Справді є. — Пауза. — А ще є одна річ, через яку я попросив тебе приїхати. Так, я хотів побачити тебе, перш ніж відійду, але є ще дещо.

— Для вас — що завгодно.

— Ти ж знаєш, що після вашого від’їзду я мешкав у будинку твого батька?

— Так.

— Та я не весь час був сам. Зі мною жив Гассан.

— Гассан? — перепитав я. Коли я востаннє вимовляв його ім’я? Давні гострі шипи провини вп’ялися в мене, ніби, промовивши ім’я, я зруйнував закляття, вивільнив їх, щоб вони знову мене мучили. Повітря в маленькій квартирі Рахіма-хана раптом стало надто густим, надто гарячим, надто насиченим вуличними запахами.

— Я подумував написати тобі раніше й розповісти, але не був певен, чи захочеш ти знати. Я помилявся?

Ні — правда. Так — брехня. Я вибрав щось середнє:

— Не знаю.

Рахім-хан викашляв у хустинку ще один кривавий згусток. Коли він нахилився, щоб сплюнути, я помітив у нього на голові виразки з медовою кіркою.

— Я покликав тебе, бо хочу про дещо попросити. Попрошу тебе щось для мене зробити. Але спершу розповім про Гассана. Розумієш?

— Так, — пробурмотів я.

— Хочу розповісти тобі про нього. Хочу розповісти тобі все. Ти слухатимеш?

Я кивнув.

Тоді Рахім-хан відсьорбнув чаю. Притулився головою до стіни і почав говорити.