Ловець повітряних зміїв полностью

Мені відчинила істота зі шкіри та кісток, що вдавала з себе Рахіма-хана.

Викладач творчопису в університеті Сан-Хосе казав про кліше: «Уникайте їх, як чуми». А тоді сам сміявся зі свого жарту. Студенти сміялися разом з ним, а я чомусь завжди вважав, що кліше ганять несправедливо. Адже вони нерідко бувають смертельно влучні. Однак доречність сталого вислову затьмарюється власне сприйняттям цього вислову як кліше. Наприклад, «слон у кімнаті»[70]. І все ж годі знайти фразу, яка описала би точніше перші миті нашої з Рахімом-ханом зустрічі.

Ми сиділи на тонкому матраці, постеленому попід стіною навпроти вікна, що виходило на галасливу вулицю. Сонячне проміння косо падало в кімнату і цяткувало світляними трикутниками афганський килимок, розстелений на підлозі. Біля стіни стояли два складані стільці, а в протилежному кутку примістився невеликий мідний самовар. Я налив нам з нього чаю.

— Як ви мене знайшли? — запитав.

— В Америці знайти людину легко. Я купив карту США і пошукав інформацію про міста Північної Каліфорнії, — відповів Рахім-хан. — Так незвично бачити тебе дорослим...

Я всміхнувся і кинув три кубики цукру собі в чай. А Рахім-хан любить чорний і гіркий, пригадалося мені.

— Я вже навіть п’ятнадцять років як одружений. Баба не мав нагоди вам розповісти.

Насправді ж рак тоді так роз’їв батьків мозок, що той став забудькуватим і недбалим.

— Одружений? З ким?

— Її звати Сорая Тагері.

Я подумав про Сораю: сидить десь там удома і хвилюється за мене. Добре, що вона не сама.

— Тагері... чия вона донька?

Я розповів. Очі Рахіма-хана проясніли.

— О так, тепер пригадую. А генерал Тагері часом не з сестрою Шаріфа-джана в шлюбі? Як же її звали...

— Джаміля-джан.

— Балєй! — сказав він з усмішкою. — Я знав Шаріфа-джана ще в Кабулі, давним-давно, до його переїзду в Америку.

— Він уже багато років працює в імміграційній службі, часто зі справами афганців.

— Ай-й-й, — зітхнув Рахім-хан. — У вас із Сораєю є діти?

— Ні.

— Ox.

Він сьорбав чай і більше не розпитував; Рахім-хан був одним із найбільш чуйних людей, яких мені довелося зустріти.

Я багато говорив про бабу, про його роботу, блошиний ринок і про те, що врешті-решт батько помер щасливим. Розповів і про своє навчання та книжки — як-не-як, а чотири романи вже побачили світ! Рахім-хан усміхнувся та сказав, що ніколи в цьому й не сумнівався. А ще я розповів, що записував оповідання в блокнот у шкіряній оправі, який він мені подарував, але Рахім-хан не пам’ятав про блокнот.

А далі розмова неминуче зайшла про талібан.

— Усе й справді так погано, як кажуть?

— Ні, гірше. Значно гірше, — відказав Рахім-хан. — Людям забороняють бути людьми.

Він показав шрам над правим оком, що тягнувся кривою смужкою через кущисту брову.

— Я був на футбольному матчі на стадіоні Ґазі 1998-го. Кабул грав проти Мазарі-Шаріфа, наскільки я пам’ятаю, і, до речі, гравцям заборонили вдягати шорти. Мабуть, то надто непристойне оголення, — він утомлено засміявся. — Коли Кабул здобув перевагу в один гол, чоловік поруч зі мною голосно висловив радість. Зненацька один молодий бородань із тих, що патрулювали проходи, на вигляд років вісімнадцяти, не більше, підійшов до мене й ударив по лобу прикладом свого Калашникова. І сказав: «Ще раз так зробиш — і я виріжу тобі язик, старий віслюче!» — Рахім-хан потер шрам вузлуватим пальцем. — За віком я міг би бути йому дідом, натомість сидів там і вибачався перед сучим сином за те, чого не робив. І кров цебеніла мені по обличчю...

Я долив йому чаю. Рахім-хан ще трохи порозказував. Дещо я знав і раніше, дещо ні. Він розповів, що за домовленістю з бабою мешкав у нашому домі з 1981-го — це було мені відомо. Баба «продав» будинок Рахіму-хану незадовго до нашої втечі з Кабула. Тоді батько ще вважав, що заворушення в Афганістані — явище короткотривале, і незабаром можна буде повернутися до звичного життя: вечірок у будинку в Вазір-Акбар-Хані та пікніків у садах Пагмана. Тож передав дім Рахіму-хану, щоб той наглядав за ним, доки настане сподіваний день.

Рахім-хан розповів, що коли в Кабулі між 1992-м і 1996-м верховодив Північний альянс, різні частини міста були під владою різних кланів.

— Якщо ти вирушав з району Шарі-Нау в Карт-е-Парван, щоб купити килим, дорогою тебе цілком міг підстрелити снайпер або розірвати ракета — це якщо, звісно, тобі вдасться проминути всі блокпости. Фактично потрібна була віза, щоб потрапити з однієї околиці в іншу. Тому ніхто нікуди не виходив, усі тільки молилися, щоб чергова ракета не влучила в їхній дім.

Ще він розповів, як жителі Кабула пробивали діри в стінах своїх осель, аби тільки уникнути небезпечних вулиць, і перелазили з діри в діру. А деінде пересувалися взагалі підземними тунелями.

— Чому ж ви тоді не поїхали?

— Кабул був моїм домом. І досі ним є, — гмикнув Рахім-хан. — Пам’ятаєш вулицю, яка пролягала від вашого будинку до кішли — військових казарм біля школи Істікляль?

— Так.