Ловець повітряних зміїв полностью

Гассан потупив очі. Розповів, що Алі та його двоюрідний брат, якому й належав цей будинок, два роки тому підірвалися на протипіхотній міні неподалік від Баміяна. На протипіхотній міні. Дуже афганський спосіб померти, правда ж? Це божевілля, але я був цілком певен, що саме права нога — нога, спотворена поліомієлітом, — врешті зрадила Алі й наступила на ту міну. Звістка про його смерть мене глибоко засмутила. Ти ж знаєш, ми з твоїм батьком росли разом, і Алі завжди був з ним поруч, відколи я себе пам’ятаю. Пригадую, коли ми були малими, Алі захворів на поліомієліт і мало не помер. Твій батько цілими днями ходив довкола будинку та плакав.

Фарзана приготувала шорву з квасолі, ріпи і картоплі. Ми помили руки та вмочували свіжий наан з тандира в шорву — для мене то була найкраща страва за багато місяців. Саме тоді я попросив Гассана переїхати до мене в Кабул. Розповів йому про будинок, зізнався, що сам уже не даю з ним ради. Пообіцяв, що добре йому платитиму, щоб він і його ханум були задоволені. Вони перезирнулися між собою та нічого не відповіли. Згодом, коли ми помили руки й Фарзана подала виноград, Гассан сказав, що тепер його дім — це село, вони з Фарзаною самотужки збудували тут своє життя.

«І до Баміяна звідси близько. У нас там багато знайомих. Вибачте, Рахіме-хан. Будь ласка, зрозумійте нас».

«Звісно, — відказав я. — Тобі нема за що вибачатися. Я розумію».

А коли ми вже пили чай після шорви, Гассан запитав про тебе. Я розповів, що ти в Америці, а більше я майже нічого не знаю. Але Гассан так затято про тебе розпитував. Чи ти одружився? Чи є в тебе діти? Чи ти високий? Чи досі запускаєш повітряних зміїв і ходиш у кіно? Чи ти щасливий? Сказав, що потоваришував у Баміяні зі старим учителем фарсі, який навчив його читати й писати. Спитав, чи передам я листа, якщо він тобі напише. І чи ти, на мою думку, йому відповіси. Я розповів усе, що знав про тебе за кількома телефонними розмовам з батьком, але на більшість запитань відповіді не мав. Тоді Гассан запитав мене про твого батька. А коли я розповів йому, той затулив обличчя руками і заплакав. Плакав, як дитина, до кінця вечора.

Вони з дружиною наполягли, щоб я залишився на ніч. Фарзана облаштувала для мене спальне місце та поставила склянку джерельної води на випадок, якщо мені захочеться пити. Усю ніч я чув, як вона шепоче щось Гассанові, а той схлипує.

Вранці Гассан повідомив, що вони з Фарзаною таки вирішили переїхати до мене в Кабул.

«Дарма я сюди приїхав, — сказав я. — Твоя правда, Гассане-джан. У тебе тут зендеґі, життя. Я нахабно повівся, отак заявившись до вас і вимагаючи все покинути. Я повинен перепросити».

«Рахіме-хан, та нам особливо й нічого покидати, — відказав Гассан. Його очі досі були припухлі й червоні. — Ми поїдемо з вами. Допоможемо вам дбати про будинок».

«Ти впевнений?»

Він кивнув і понурив голову.

«Ага-сагіб був мені як другий батько... Пошли, Боже, йому спокій».

Гассан і Фарзана поскладали речі на кілька поношених килимів і позв’язували їхні кутики. Ми завантажили все в «б’юїк». Гассан став на порозі оселі, тримаючи Коран, а ми поцілували книгу та пройшли попід нею. Відтак поїхали в Кабул. Пам’ятаю, коли я рушав, Гассан обернувся, щоб востаннє глянути на свій дім.

Уже в Кабулі я збагнув, що Гассан не мав наміру поселитись у будинку.

«Але ж усі кімнати стоять порожнем, Гассане-джан. У них нікому жити», — сказав я.

Однак він не погодився. Вважав це питанням ігтірам, питанням поваги. Вони з Фарзаною перенесли свої речі в ту саму хижку на задньому дворі, де Гассан народився. Я благав їх оселитися в одній з гостьових спалень нагорі, проте Гассан і чути цього не хотів.

«А що на це подумає Амір-ага? — сказав мені. — Що він подумає, коли після війни повернеться в Кабул і побачить, що я зайняв його місце в домі?»

А ще, на знак жалоби по твоєму батькові, Гассан сорок днів носив чорний одяг.

Хоч я й був проти, Фарзана і Гассан готували та прибирали. Гассан доглядав квіти в саду, підживлював коріння, визбирував пожовкле листя, посадив трояндові кущі. Пофарбував стіни. А в будинку замітав кімнати, в яких уже роками ніхто не спав, і відчищав ванни, в яких ніхто не купався. Ніби готував оселю до чийогось повернення. Аміре-джан, пам’ятаєш за грядкою кукурудзи, яку висадив твій батько, був мур? Як ви там з Гассаном його називали — Стіна кволої кукурудзи? На початку тієї осені частину стіни зруйнувало ракетою просто посеред ночі. І Гассан відбудував її власноруч, цеглина за цеглиною, аж до самого верху. Не знаю, що й робив би, якби його не було поруч...

Наприкінці осені Фарзана народила мертву дівчинку. Гассан поцілував безживне обличчя дитинки, і ми поховали її на задньому дворі коло кущів шипшини. Вкрили могилку тополиним листям. Я проказав молитву. Фарзана весь день голосила в хижці — від цих звуків розривається серце, Аміре-джан, від материнського голосіння. Молю Аллаха, щоб ти ніколи такого не почув.