За стінами будинку лютувала війна. Але ми собі втрьох спорудили в оселі твого батька власний прихисток, де її не було відчутно. Наприкінці 1980-х у мене почав падати зір, тож я просив Гассана читати мені книжки твоєї матері. Ми сиділи у вестибюлі, і Гассан читав «Маснаві» чи Омара Хайяма, а Фарзана тим часом поралася в кухні. І щоранку Гассан клав квітку на могилку біля шипшинових кущів.
На початку 1990-х Фразана знову завагітніла. А одного літнього ранку того самого року в браму постукала жінка, загорнута в небесно-блакитну бурку[75]. Я підійшов до брами і побачив, що вона хитається, ніби не має сил навіть встояти на ногах. Поцікавився, що їй треба, але вона не відповіла.
«Хто ви?» — запитав я.
Жінка зомліла просто на доріжці. Я погукав Гассана, щоб допоміг мені занести її в дім, у вітальню. Ми поклали жінку на диван, зняли бурку. І побачили під нею беззубу стару з пасмами посивілого волосся та виразками на руках. Здавалося, вона не їла вже багато днів. Але найбільше вражало її обличчя.
Хтось приклався до нього з ножем і... Аміре-джан, порізи були по всьому обличчю. Один тягнувся від вилиці аж до волосся і не пощадив дорогою лівого ока. То було жахливо. Я обтер її чоло вологою шматкою, і жінка розплющила очі.
«Де Гассан?» — прошепотіла.
«Я тут», — відказав Гассан.
Він стиснув руку жінки.
Її вціліле око повернулося до нього.
«Я йшла дуже довго і дуже здалеку, щоби побачити, чи ти насправді такий же гарний, як у моїх мріях. О так, ти гарний. Навіть ще кращий, ніж я мріяла, — вона притягнула його руку до свого пошрамованого обличчя. — Усміхнися мені. Будь ласка».
Гассан усміхнувся, і стара заплакала.
«Коли я тебе народила, ти теж усміхався, тобі про це розповідали? А я навіть тебе не пригорнула. Хай простить мені Аллах, навіть не пригорнула...»
Ми не бачили Санаубар, відколи вона втекла з трупою співаків і танцюристів 1964-го, щойно народивши Гассана. Ти ніколи її не бачив, Аміре, проте в молодості то була жінка-мрія. Коли вона всміхалася, на її щоках з’являлися ямочки, а своєю ходою вона зводила чоловіків з розуму. Зустрівши її на вулиці, і чоловіки, і жінки завжди озиралися їй услід. А тепер...
Гассан відпустив її руку та кинувся геть з будинку. Я подався за ним, але наздогнати не подужав. Лише побачив, як він, збиваючи ногами куряву, біжить угору пагорбом, де ви колись гралися. І вирішив його не турбувати. Просидів із Санаубар увесь день, доки небо зі світло-блакитного перетворилося на фіолетове. Уже й ніч запала, і хмари потонули в місячному світлі, а Гассана так і не було. Санаубар побивалася, мовляв, повернутися сюди було помилкою, можливо, навіть більшою, ніж покинути сина. Я змусив її залишитися. Був певен, що Гассан таки прийде.
І він прийшов, уранці, втомлений і знеможений, ніби не спав усю ніч. Узяв руку Санаубар обома своїми та сказав, хай плаче, якщо хоче, але дарма, бо тепер вона вдома, з родиною. Доторкнувся до шрамів на її обличчі, провів рукою по волоссю.
Гассан і Фарзана виходжували Санаубар. Годували її, прали одяг. Я відвів їй одну з гостьових кімнат нагорі. Іноді я визирав у вікно на подвір’я та дивився, як Гассан з матір’ю збирають навколішки помідори або підрізають трояндовий кущ, балакаючи. Думаю, вони надолужували втрачені роки. Наскільки мені відомо, він ніколи не запитував матір, де вона була або чому пішла, а та і не розповідала. Напевне, деякі історії воліють лишатися нерозказаними.
А взимку 1990-го саме Санаубар прийняла у світ Гассанового сина. Ще не засніжило, проте зимові вітри вже гуляли дворами, перекидаючи вазони й шурхочучи листям. Пригадую, як Санаубар вийшла з хижки, тримаючи онука, загорнутого у вовняну ковдру. Стояла й аж сяяла, а над нею нависало похмуре сіре небо, сльози струменіли по її щоках, колючий вітер роздмухував волосся, та вона притискала малюка до себе так, мовби ніколи його не відпустить. Тепер уже не відпустить. Дала потримати його Гассанові, а тоді мені, і я заспівав хлопчикові на вушко молитву,
Його назвали Сограбом — на честь улюбленого Гассанового героя «Шах-наме», як тобі, Аміре-джан, напевно, відомо. Чудовий маленький хлопчик, солодкий, як цукерочка, успадкував характер від батька. Аміре-джан, якби ж ти бачив Санаубар з тим хлоп’ям! Він став центром її існування. Вона шила йому одяг, майструвала іграшки з дерев’яних друзок, шмаття та сухої трави. Коли Сограб підхопив лихоманку, Санаубар усю ніч не спала, три дні постувала. Палила
