Перед кованими воротами стояли поруч високий чоловік у білому тюрбані й чапані в зелену смужку та хлопчик. Сонячне світло косо падало на них зліва, тож половина круглого чоловічого обличчя була затінена. Він мружився і всміхався в об’єктив, і було видно, що йому бракує двох передніх зубів. Навіть на цій розмитій світлині чоловік у чапані випромінював упевненість у собі та невимушеність: стояв, ледь розставивши ступні, зручно перехрестив руки на грудях, злегка нахилив голову до сонця. Але найбільше про це свідчила усмішка. З фото було видно, що чоловік вважає, буцімто світ до нього добрий. Рахім-хан мав рацію: я впізнав би Гассана, якби наштовхнувся на нього посеред вулиці. А босоногий хлопчик однією рукою обіймав батька за стегно, тулився до нього поголеною головою і теж усміхався та мружився.
Я розгорнув лист. Написано мовою фарсі. Усі крапки на місці, жодної рисочки не пропущено, слова ніде не зливаються — почерк по-дитячому охайний. Я почав читати:
В ім’я Аллаха, Всемилостивого, Милосердного, Аміре-ага, з найглибшою повагою,
Фарзана-джан, Сограб і я молимося про те, щоб цей лист застав тебе в доброму здоров’ї, осяяним ласкою Аллаха. Будь ласка, перекажи найтеплішу вдячність Рахіму-хану-сагібу за те, що передав його тобі. Я щиро надіюся, що одного дня і твій лист опиниться у мене в руках і я прочитаю про твоє життя в Америці. Можливо, там буде навіть твоя фотографія, яка потішить наші очі. Я багато розповідав про тебе Фарзані-джан та Сограбові, розповідав, як ми росли разом, як бавилися та гасали вулицями. Вони сміялися з тих бешкетів, які ми з тобою влаштовували!
