Вона дожила до онукового чотириріччя й одного ранку просто не прокинулася. Здавалася спокійною, умиротвореною, наче тепер уже й не проти була померти. Ми поховали її на цвинтарі, що на пагорбі, біля гранатового дерева, і я над нею теж проказав молитву. Гассан важко пережив цю втрату: знайти і втратити — від цього болить набагато більше, ніж коли просто не мати. Та ще важче смерть Санаубар пережив малий Сограб. Він ходив по будинку й шукав свою Cacy. Але ж ти знаєш, діти все забувають дуже швидко.
Доти — а то був уже 1995 рік —
У ті дні, коли ракетні обстріли майже вщухали, а гармати озивалися тільки вряди-годи, Гассан водив Сограба в зоопарк, щоби подивитися на лева Марджана, або в кіно. Гассан навчив сина стріляти з рогатки, і той, коли йому ще й восьми не було, став смертельно влучним стрільцем: міг з тераси поцілити у вершечок соснової шишки, спертої на цебро посередині двору. Гассан навчив Сограба читати й писати — не бажав, щоб його син ріс неписьменним, як він сам. Я теж прикипів серцем до хлопчика — бачив, як він робить перші кроки, чув, як вимовляє перші слова. Купував Сограбові дитячі книжки в книгарні біля Кінопарку — тепер її вже теж знищили, — але хлопчина ковтав їх так швидко, що я ледве встигав дарувати нові. Він нагадував мені тебе, Аміре-джан, ти в дитинстві теж любив читати. Іноді я читав Сограбові вечорами, грав з ним у загадки, вчив карткових фокусів. Я за ним страшенно сумую...
Узимку Гассан водив сина запускати повітряних зміїв. Тоді турніри влаштовували значно рідше, ніж за давніх часів, — надто довго залишатися надворі було небезпечно, — проте змагання таки проводили, то там, то тут. Гассан саджав малого собі на плечі, й вони підтюпцем бігали вулицями, наздоганяючи зміїв, і вилазили по них на дерева. Пам’ятаєш, Аміре-джан, яким вправним ловцем був Гассан? І він не втратив своєї вправності. А наприкінці зими Гассан і Сограб вішали впійманих за сезон зміїв на стінах головного коридору. Розвішували, як картини.
Я вже казав тобі, що всі ми 1996-го святкували прихід талібів, який поклав край щоденній боротьбі. Пригадую, як того вечора прийшов додому і застав Гассана в кухні — він слухав радіо. І очі його були дуже серйозні. Я запитав, що не так, але він лише похитав головою.
«Бог у поміч тепер хазарейцям, Рахіме-хан-сагіб», — тільки й сказав.
«Гассане, війна закінчилася, — промовив я. — Буде мир,
Та Гассан на те лише вимкнув радіо і запитав, чи потрібно мені ще щось, доки він не ліг спати.
За кілька тижнів талібан заборонив бої повітряних зміїв. А два роки по тому, 1998-го, вирізав усіх хазарейців у Мазарі-Шаріфі.
Рахім-хан поволі випростав ноги, сперся на голу стіну — обережно та виважено, немов кожен рух проштрикував його гострим болем. Надворі ревів осел, хтось викрикував щось мовою урду. Сонце вже хилилося на захід і мерехтіло червоним у розколинах між напіврозваленими будинками.
Мене знову вразила мерзенність мого вчинку тієї далекої зими та наступного літа. У голові дзвеніли імена: Гассан, Сограб, Алі, Фарзана, Санаубар. Коли Рахім-хан вимовив ім’я Алі, я ніби знайшов стару запилюжену музичну скриньку, якої не відчиняв роками; й одразу ж залунала мелодія: «Бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Кого ти з’їв, ти, косоокий бабалу?». Я спробував уявити кам’яне обличчя Алі,
— То Гассан досі живе в нашому домі? — запитав я.
Рахім-хан підніс чашку до пересохлих губ і сьорбнув.
А тоді виловив з нагрудної кишені камізельки конверт і вручив мені.
— Це тобі.
Я розірвав запечатаний конверт. Там була поляроїдна фотографія і складений лист. У фотографію я вдивлявся аж цілу хвилину.
