Я перечитав лист двічі. Склав його і ще хвилину дивився на фотографію. Потім поклав усе в кишеню.
— Як він? — запитав.
— Лист написано шість місяців тому, за кілька днів до мого від’їзду в Пешавар, — відповів Рахім-хан. — Я сфотографував їх у переддень подорожі. Через місяць після приїзду сюди мені зателефонував сусід із Кабула. І ось що розповів: невдовзі після того, як я поїхав, поширилася чутка, що хазарейська сім’я живе сама у великому будинку у Вазір-Акбар-Хані, або ж так подавали це таліби. Двоє офіційних представників талібану навідалися в наш дім, щоб усе розвідати та допитати Гассана. Коли Гассан сказав, що живе тут зі мною, його звинуватили в брехні, хоча багато сусідів, зокрема й той, що телефонував, підтвердили Гассані слова. Таліби сказали, що Гассан — брехун і злодій, як і всі хазарейці, та наказали йому з сім’єю залишити будинок до заходу сонця. Гассан запротестував. Але, розповів сусід, таліби дивилися на наш великий дім так — як же він це назвав? — ага, як вовки на отару овець. Вони сказали Гассану, що оселяться тут, нібито щоб дбати про будинок до мого повернення. Гассан знову заперечив. Тоді вони вивели його надвір...
— Ні, — видихнув я.
— ...наказали стати навколішки...
— Ні, Боже, ні.
— ...і вбили пострілом у потилицю.
— Ні.
— Фарзана з криком вибігла надвір і кинулася на них...
— Ні.
— ...її теж убили. Самозахист — заявили потім.
Я був здатен тільки шепотіти: «Ні. Ні. Ні», — знову і знову.
Я все думав про той день 1974-го в лікарняній палаті відразу після операції на Гассановій губі. Ми з бабою, Рахімом-ханом і Алі обступили Гассанове ліжко та спостерігали, як він оглядає свою губу в маленькому дзеркальці. Тепер усі присутні тоді в палаті або мертві, або помирають. Усі, крім мене.
А потім я уявив іншу картину: чоловік у жилетці із зубчастим візерунком притискає дуло Калашникова до Гассанової потилиці. Гуркіт відлунює по всій вулиці. Гассан падає на асфальт, і його душа, сповнена невинагородженої вірності, відлітає з тіла, як гнані вітром повітряні змії, яких він колись ловив.
