Каєві не хотілося вислуховувати всього цього. Він поспішав, але розумів, що Хамові необхідно виговоритися, тож терпляче слухав.
— Багато років тому я вирішив подбати про себе й родину, — вів далі Хам тоном старого, що зважує рішення, які змінили його життя. — Переконав доньку переїхати сюди, в Китай. Далі я працював на вас і збирав гроші. Нарешті почав будувати власний дім. І жодного разу не зробив нічого такого, за що мені було б соромно. Але зараз...
Кай урвав його:
— Я все розумію, але зараз ви йдете за власною долею. Самі ж казали, що вибір зробили давно.
Хам його проігнорував.
— Зараз я збираюся зрадити своїх товаришів, які не хочуть нічого, крім більшої незалежності для своєї батьківщини. — Трохи помовчавши, сумно додав: — Які ніколи мені не брехали.
— Я розумію ваші почуття, — тихо промовив Кай. — Але переворот необхідно зупинити. Невідомо, чим він скінчиться. Не можна дозволити, щоби Північна Корея вийшла з-під контролю.
Хам усе одно вагався.
Кай додав:
— Навіщо тоді ви розказали мені про змову, коли не збираєтеся її зупиняти?
— Моїх товаришів стратять.
— А скільки, по-вашому, загине під час повстання?
— Безперечно, втрати неминучі.
— Авжеж. Тисячі людей. Це якщо ми з вами не зупинимо його сьогодні ж.
— Ваша правда. Коли вже пішов у військо — будь готовий воювати. Мабуть, старію. — Хам стрепенувся. — Ватажок заколотників — командир бази і мій безпосередній керівник, генерал Пак Чеджін.
Кай записав ім’я в блокнот на телефоні. А тоді ще шість імен, які назвав Хам. Скінчивши, спитав:
— Ви повернетеся на Йонджодон сьогодні?
— Так. І принаймні наступні кілька днів не зможу вибратися в Китай.
— А якщо вирішите передати мені відомості, нам доведеться говорити незахищеною телефонною лінією.
— Я щось придумаю.
— Що?
— Поцуплю чийсь телефон.
— А після дзвінка?
— Викину в річку.
— Добре, — Кай потиснув руку Хамові. — Бережіть себе, друже мій. Коли проблему буде розв’язано, кидайте все і повертайтеся сюди. — Оглянув блискучу новесеньку кухню. — Ви на це заслужили.
— Дякую.
Вийшовши з будинку, Кай попрямував до супермаркету. Дорогою викликав таксі. Мав у телефоні список усіх служб Яньдзі й ніколи не користувався однією двічі, щоб котрийсь водій часом не відстежив схеми його пересування.
Набрав Ґвоаньбу і сказав Пен Явень:
— Подзвоніть президентові.
— Буде зроблено, — коротко відповіла вона.
Її ніколи нічого не дивувало. Мабуть, і з Каєвою роботою вона впоралася б.
— Скажіть, що це терміново і конче треба поговорити з ним сьогодні. У мене є надважлива інформація, якої не можна передавати телефоном.
— Надважлива інформація, є.
Кай чітко уявляв, як вона записує все олівцем у нотатник.
— Після того наберіть ВПС і замовте терміновий рейс у Пекін. Я чекатиму на аеродромі за годину.
— Товаришу Чане, якщо ви не проти, я призначу зустріч із президентом пообіді або ввечері. Раніше ви не повернетеся.
— Слушно.
— Дякую вам.
— Щойно в президента вам підтвердять час для зустрічі, зв’яжіться з МЗС і перекажіть, що я хочу взяти із собою Ву Бая.
— Добре.
— І тримайте мене в курсі розвитку подій.
— Звісно.
Кай завершив розмову. За хвилину підійшов до «Вумарту», де на нього вже чекала машина. Водій дивився на телефоні південнокорейський серіал. Сівши на заднє сидіння, Кай сказав:
— До аеродрому Лондзін, будь ласка.
* * *
Резиденція китайського уряду розкинулася на шестистах гектарах у кварталі, відомому як Джоннаньхай. Джоннаньхай розміщувався в самому серці старого Пекіна, упритул до Забороненого міста. У минулому це був імператорський парк. Монах, водій Кая, заїхав туди через південні ворота — Браму Нового Китаю. Все, що лежало за ворітьми, від допитливих очей ховав велетенський транспарант із написом «Служимо народу», виведеним характерним почерком Мао Цзедуна — стильним курсивом, знайомим цілому мільярду людей.
Якийсь час, у дні вседозволеності Культурної революції, у Джоннаньхай пускали відвідувачів, проте зараз його охорона була посилена. Брамі Нового Китаю вистачить вогневої моці витримати облогу. Варта в шоломах і з автоматами загрозливо стояла позаду, поки охорона із дзеркалами оглядала днище машини. Кай уже бував у президента, проте його посвідку з Ґвоаньбу однаково ретельно перевірили, як і мету візиту. Коли законність його перебування тут підтвердили, зубці, що загороджували дорогу, втягнулися назад в асфальт — і машині дозволили в’їхати.
Більш ніж половину площі Джоннаньхаю займало два озера, у яких відбивалося блякло-сіре небо. Від самого погляду на воду Каєві робилося холодно. У морозну зиму ця гладінь застигала. Автівка об’їхала південне озеро за годинниковою стрілкою та підкотила до комплексу на південному заході, де містилася більша частина суходолу. Будівлі — традиційні китайські палаци й літні резиденції з легкими спадистими дашками — якнайвигідніше вписувалися в ансамбль саду, чим і було це місце в давнину.
Квартал вважався офіційною резиденцією членів постійного комітету політбюро, зокрема й президента. Вони не мали там жити, тому дехто залишився у своїх домівках у місті. Величні зали нині використовували для конференцій.