— Ну так, — кивнув Антон. — Тривожно-депресивні порушення травматичного походження.
— Читав Мілчин файл?
— Ознайомився. А де мій?
— Зник, — розвів руками Назар. — Сорі.
— Як зник?
— Зранку ще висів, а по обіді — зник.
— Ти серйозно?
— Серйозніше не буває. Сорі, старий.
— Лише мій файл зник?
— Уяви собі. — Назар зробив великі очі. — Може, твій батько зателефонував нагору?
— Сумніваюся.
— А тобі він телефонував?
— Ні, не телефонував. А чому він мав мені телефонувати?
— Кіпіш, скажу я тобі, неслабий піднявся. — Назар від’єднав від планшета накопичувач і передав Антонові. — В Августина три телефони не замовкають. Він тільки павербанки міняє й вуха масажує.
— Він би щось інше собі масажував, саме час. — Антон поклав накопичувач до кишені. — Мілин файл, до речі, цікавий. Але питання залишилися. Наприклад, ніяк не можу в’їхати, як дівчинка із золотої касти опинилася в гадючниках. Не просвітиш шефа?
— Може б, ти для мене штатну посаду вибив — «адміністратор-просвітитель»?
— Мало грошей отримав?
— Жартую.
— А я сьогодні не в гуморі.
— Вибачай, шефе, я ж без зла. — Назар вимкнув планшет і поклав на заднє сидіння. — Я Мілу вперше побачив на «Доброму каналі». Ми там робили срачі передвиборні. Таку собі дрібну заказуху. Але я не про те... — Він озирнувся, глянув у заднє скло. — У неї тоді подруга була...
— У якому сенсі «подруга»?
— Не знаю, бро. Я свічку їм не тримав. Але в нас із тою подругою все добре вийшло.
— Падіння секс-астероїда?
— Ти кончений сексист, бро, — похитав головою Назар. — Із дівчиною, аби ти знав, можна не лише трахатися, але і спілкуватися. Подруга дуже розумна, багато в чому розбирається. Вела платні тренінги з НЛП, дуже круті. І все про всіх знала.
— Я зрозумів, — кивнув Антон. — Ти з нею спілкувався.
— Так, спілкувався. І вона мені дещо про Мілу розповіла. Про юні роки золотої дівчинки.
— Так ти про її вітчима знав не з файлу?
— Ти хотів про Мілу? Тоді слухай, не перебивай.
— І чому я тебе ще не послав?..
— Тому що я незамінний. Так ось, подруга повідала, що ще під час суду над вітчимом Міла втекла з дому. Бо там усі були проти неї — маман, молодша сестра й старші родаки теж. Зробила ноги і відразу вийшла заміж за братка. За такого бродягу7, який кришував агросектор у трьох областях. Поселилася наша Міла в заміському палаці, розсікала на червоному «астоні». Грала в босяцьку принцесу, тусувала з богемою і всіх страшенно дратувала. Буквально.
Була як більмо на оці. А потім, коли її вітчима на зоні повісили, пішли чутки, що Мілин бродяга на ту зону заслав маляву. І поставили вони з Мілою на вітчимі жирну крапку. Тоді родаки вітчима затялися, конкретно затялися. Підключили всі контакти, авторитетам вклонилися. І змусили бродягу разом із Мілою тікати з країни.
— Це коли було?
— Здається, років сім чи вісім тому.
— А далі?
— Далі, бро, просто трилер. Десь у Чехії, а може в Австрії, на бродягу наїхали суворі пацани. Якісь абреки з Кавказу. Бєспрєдєльщіки. А він себе якось нерівно поставив, нарвався, і його завалили. Пристрелили в якомусь гірському шале, а Мілу сильно обідєлі.
— Зґвалтували?
— Подруга казала, що змусили відробляти борги її благовірного. Може, правда, а може, й ні.
— І саме тоді вона знюхалася з Августином?
— Щось таке, — знизав плечима Назар. — Після повернення до України вона працювала в його проєктах. Виключно в його проєктах. Борзість із неї зійшла, і стала принцеса тихою мишкою-асистенткою.
— А родичі вітчима?
— Про них подруга не розповідала. Може, втратили вплив, а може, щось інше.
— Відтоді багато чого помінялося, — кивнув Антон.
— Та ні хріна не помінялося, — раптом розлютився Назар. — Ні хріна! Як правили мордаті, так і правлять. І будуть правити, тому що нічого не міняється у цій країні. І я, бро, не здивуюся — от повір мені, зовсім не здивуюся, — якщо Мілу замовили родаки її вітчима.
— Цікаві речі ти розповів, — після хвилинного мовчання підсумував Антон. — Я хочу сказати: цікаву казку. Принцеси, бродяги, месники...
— За що купив, за те продав.
— А ще свого приплів.
— Знаєш що, я тобі...
— Але, думаю, диму без вогню не буває, — підсумував Антон. — А як називається та твоя подруга?
— Ти серйозно?
— Хочу з нею побалакати. Ти проти?
— Ні.
— Тоді у чому питання?
— Ні в чому. Анжела N. — Назар назвав прізвище.
— Не знаю такої.
— Вона тепер в політиці.
— Ок, пошукаю.
Антон відчинив дверцята й вийшов не прощаючись.
11
Після зустрічі з Назаром Антон не поїхав додому, а завернув до нічного бару. Там, сівши за кутовий столик, він почав із «єгермейстера», перейшов на ірландське віскі і фіналізував процес дорогою і смердючою ресторанною стилізацією під домашній самогон. Уже зовсім п’яний, кинувши «ауді» просто перед клубом, Антон дістався до власної квартири і заснув, ледве торкнувшись ліжка.
Зранку він не виявив у холодильнику нічого лікувального. Випив залишки тоніка й уже почав одягатися, аж раптом відчув, що не хоче виходити надвір. Не хоче бачити людські обличчя, не хоче чути вуличного гамору. А ще не хоче новин. Ані поганих, ані добрих.
