— Так, я бачила, що вона вдома. Але, приїжджаючи сюди, вона здебільшого усамітнюється, — це прозвучало, як натяк на те, що Ґюнвур вважає докторку трохи асоціальною. — Давно її тут не було. Чула, ніби вона хоче продати будинок. Санаторій мають віддати під притулок для біженців, а там, думаю, ще не все прибрано. Певно, наводитиме лад.
— А що змусило вас замислитися, ніби не все було гаразд у стосунках Юлії з матір’ю?
— Та дрібниці всякі. Як на мене, мати постійно шпиняла її, а коли одного разу порадили Юлії не брати це близько до серця, вона сказала: «Якби ви лиш знали, яка вона насправді!»
— Того вечора, коли Юлія зникла… — почала Кайса.
— Уфф, — раптом урвала її Ґюнвур, швидко облизавши губи. — Одному з пацієнтів несподівано погіршало. Мені дуже шкода було молодого сина, який саме приїхав провідати батька. Він сидів біля хворого весь вечір і всю ніч, аж той помер на світанку; лише зрідка виходив за поріг кухні покурити. Мабуть, родини вони не мали, були тільки удвох, і син часто приїжджав до батька. Іноді долучався до наших занять, малював щось разом з Юлією чи ткав. Хлопцеві десь лишень двадцять минуло, мало хто підходив йому за віком.
— Персоналу багато було?
— Шестеро-восьмеро медсестер і доглядальниць, які працювали позмінно, не всі мали повну ставку. А ще був сторож, дві прибиральниці, одна допомагала на кухні, додаткові помічники… не пригадую точного числа, але думаю, десь дванадцять-тринадцять, окрім лікарів.
— Ви працювали того вечора, коли зникла Юлія?
— Одна з доглядальниць нічної зміни захворіла, довелося її замінити, я часто виходила на заміну. Було рівно пів на дванадцяту ночі, коли зателефонував Аллан, дуже наляканий, що Юлія ще не повернулася додому з дому молитви. Я покликала його матір. Вона залишилася на ніч через того важкого хворого. Знайшла її в лабораторії, вона здебільшого працювала там, — на обличчі Ґюнвур майнуло невдоволення. — Маріанне була дуже роздратована, що хтось насмілився їй заважати. Хоча «розлютована» було б правильнішим словом. О, та дама мала темперамент нівроку, не раз була свідком!
— А Бюлль того вечора був у санаторії?
— Так, але на своєму піддашші, ліг спати. Було ж уже пізно, він тільки нещодавно повернувся зі своєї прогулянки до Ульстайнвіку, до подруги. До того ж, мав рано вставати, бо збирався до Осло. Його мати хворіла, він часто їздив до неї на вихідних.
— Маріанне Вінтер подалася додому після дзвінка Аллана?
— Не відразу, десь аж за годину, — Ґюнвур звела догори брови, підкреслюючи, яким дивним це було для неї.
— А як
— Не думаю, що за цим стояв брат, брат з сестрою любилися. Воно й не дивно, я мала таке враження, що Юлія більше дбала про родину, ніж рідна мати. Докторки ніколи не бувало вдома, працювала в санаторії від рана до пізна, часто й ночами, — Ґюнвур схрестила на грудях руки. — Уявляєте, навіть суботнього вечора не провести з дітьми! — жінка знову звела догори брови, уже не могла далі стримуватися: — Обурливо! Хіба вона не повинна була поніжити своєю увагою дітей? Ну, добре, Юлія й Аллан дорослі, вісімнадцять і дев’ятнадцять років, а маленька Сюсанне? Маріанне була, мабуть, добрим лікарем та вченим, але доброю матір’ю — ніколи! Може, і Юлія жила б досі, якби вона хоч трохи піклувалася про дітей…
Кайса підвелася.
— Не хочу більше забирати вашого часу, — сказала вона, але Ґюнвур вже не могла спинитися.
— Їм варто було краще перевірити Фруде Ульсена, така моя думка! Знаєте, що це він навів на Аллана поліцію? Завжди був дивним…
— А що він тепер робить? Має роботу?
— Не працює вже роками. Живе на допомогу з непрацездатності. А в санаторії тоді був на всі руки майстром.
Кайса вдягнула куртку, рушила до дверей.
— Першою думкою багатьох було, що до зникнення причетний, звісно, хтось з санаторію, — вела далі Ґюнвур. — Але психічно хворі зазвичай не гуляють, де їм заманеться, і не нападають на людей. Вони не буйні, їм досить своїх мух у голові, я б так сказала. До того ж, ми завжди зачиняли двері о восьмій. А потім робили регулярні обходи, наглядали за всіма пацієнтами. Ні, там був повний контроль, ніхто з пацієнтів не міг бути причетний до зникнення Юлії.
Стара жінка підвелася, вхопилася за ходунки.
— Дякую, що завітали в гості, я тут сиджу цілими днями сама. Заходьте, якщо вам ще щось спаде на думку.
Кайса подякувала за запрошення, пообіцяла скористатися ним при нагоді. Вона відчинила двері, Ґюнвур викотилася ходунцями повз неї у коридор.
— До речі, Юлія мала подруг, з якими я могла б поговорити? — запитала Кайса вже на порозі.
— Небагато, наскільки я можу судити, але вона ходила до одного класу з моєю донькою, Ґюнн. Можете зайти до неї, вона мешкає просто через дорогу, — Ґюнвур відчинила двері, визирнула надвір. — Авто стоїть, то вона вдома.
— Хто був пацієнтом, який помер тієї ночі?
— Як же його звали?.. Якесь подвійне ім’я. Ян-Генрік… Ні, то інший… Та як же? Гансен. Щось на «г». Ні, шкода, не згадаю…
Уже виходячи, Кайса звернула увагу на ряд гачків з ключами біля дверей.
— А ключ від санаторію маєте?
— Так, провисів тут усі ці роки.
