Кайса відразу її упізнала, вона була дуже схожа на матір, такі ж високі вилиці, широке підборіддя, ось лише волосся біляве й довге. Червона блузка, чорний з червоними цятками, туго зав’язаний на шиї шалик звисав через плече.
— Дуже гарна, правда? Але вона, здавалося, цього не усвідомлювала, — сказала Ґюнн.
Кайса зробила кілька знімків телефоном.
Заплакала Ганна. Ґюнн вийняла дівчинку з кріселка-колиски, задерла светра і приклала малу до грудей. Сиділа, усміхнена, дивлячись на крихітну долоньку, яка стискала її вказівного пальця.
— Після школи ми з Юлією рідко бачилися. Вона покинула навчання в коледжі вже за два тижні, працювала в санаторії, піклувалася про меншу сестричку.
Немовля випустило з ротика цицьку, усміхнулося мамі й знову заходилося запопадливо ссати груди.
— Сюсанне, сестра, теж була дуже тиха й серйозна дівчинка, як Юлія.
Кайса підвелася.
— А яким був Аллан?
— Повна протилежність сестрам, неврівноважений, агресивний, мовби лютий на весь світ. Я навіть підозрювала, що в нього ADHD,[2] швидко спалахував, нездатний концентрувати увагу. Щось негаразд було з усіма трьома.
— Можна когось розшукати, хто добре знав Аллана? Він мав друзів?
— Найбільше водився з Фруде. Вони були ровесниками, на рік старші за нас.
— Аллан міг бути причетний до зникнення Юлії, як гадаєте?
— Уявлення не маю, але, якщо чесно, то я не здивувалась би. Він був непередбачуваний. Запальний…
— Ніяк не збагну цього Фруде Ульсена, — сказала Кайса, простягаючи Йоранові Нордіну звіт.
У звіті вона виклала, з ким розмовляла й про що.
Було 19 березня, вони сиділи в готельному ресторані, у порту Лусвіки. Кайса спостерігала за Йораном, доки він читав, їй здалося, що він трохи розчарований, але, можливо, таке враження складалося через обвислу повіку на спотвореному обличчі, яка надавала йому сумного вигляду.
— Чому не збагнете? — запитав він.
Кайса усміхнулася і показала на свій ніс.
— Таке відчуття з’являється, коли довго у грі, — сказала вона, а Йоран голосно реготнув — Кайса дуже вдало скопіювала його манеру висловлюватися — отоді, під час першої їхньої зустрічі.
— На нього не можна покладатися, — додала вона.
— Думаєте, бреше?
— Не можу однозначно стверджувати, надто коротко розмовляли. Та й розмовою це не назвеш. Більше говорила його мати.
— І все ж ви вважаєте, що йому не варто довіряти, — констатував Йоран.
— Щось у його словах різало мені вухо.
— Чого бажаєте? — запитав Йоран, коли до їхнього столика підійшов кельнер. — Можна почастувати вас келихом вина?
— Дякую, чом би й ні… Я без авта. Додому п’ять хвилин ходи.
— Розкажіть трохи про Фруде Ульсена, — попросив Йоран. — Що в ньому було дивного?
— Він видавався незворушним, коли ми розмовляли про Юлію. Хоча його мати казала, що він тоді дуже переживав її зникнення. Він був ніби неприсутній, мовби поринув у свої думки.
— А це що? — Йоран тицьнув пальцем в аркуш. — Ота жінка… як вона називається?… Ґюнн… Вона каже, що Фруде стало погано в домі молитви.
— Так, тут щось
Кайса схопила аркуш, обернула його другим боком, взяла ручку, провела риску й вписала кожну повну годину й кожні пів години.
— Приблизно о пів на десяту вечора Юлія пішла додому. А ось тут, десь о пів на одинадцяту, почали виходити з дому молитви й інші. Орієнтовно о пів на дванадцяту Фруде начебто бачив на дорозі Юлію удвох з Алланом. Припустімо — суто теоретично, — що Фруде бреше. Який у нього мотив, щоб кинути підозру на Юлиного брата? Єдине, що спадає на думку — він сам має, що приховувати, — Кайса показала на часову таблицю. — Фруде виходив з дому молитви. Я не знаю, коли й наскільки часу. Він сказав, що був у туалеті. Але чи був?
Йоран довго й мовчки дивився на папір на столі.
— Можливо, ви щось таки намацали.
— І ще одне, — додала Кайса. — Ґюнн сказала, що Юлія у вечір зникнення перебувала в стані радісного збудження. Вона описала її веселою і водночас схвильованою. Це може, скажімо, означати, що вона вирішила покласти край своєму життю.
— Можливо… Або ж відважилася на якесь інше важливе рішення.
— Яке?
— Не знаю… Може, просто сталося щось таке, що сповнило її радістю.
Йоран долив вина собі й Кайсі.
— А тепер зізнайтеся мені, чому ви працюєте над цією справою? — попросила Кайса. — Ви приватний детектив?
Йоран кивнув, оперся ліктями на стіл, спроквола потер долоні.
— Даруйте, але мій замовник бажає ще якийсь час дотримуватися анонімності.
Кайса вичікувально дивилася на чоловіка перед нею, однак Йоран Нордін більше нічого не сказав.
— А що трапилося з…
Він показав на обличчя.
— З оцим?
Кайса кивнула.
— Я про це ніколи не розповідаю, не стає духу, — відповів Йоран, вибачливо всміхаючись. — Нещасний випадок…
Кайса мала купу запитань, але змовчала, бачила з виразу його обличчя, що питати даремно. Лише сказала:
— Не люблю занадто таємничих людей.
— Розумію, ви журналістка, ви живете з розпитувань, — промовив він з усміхом і підняв келиха. — Будьмо!
Цей швед їй подобався, мав у собі якийсь шарм.
— Будьмо!
