— Я обіцяю усе розказать, — з ледь вловним акцентом промовив Йоран, підносячи келих до рота. — Сподіваюся, уже скоро… Вибачте, але дискретність важлива в моїй сфері, — розвів він руками. — Наступної зустрічі довідаєтеся більше. Я радо продовжив би нашу співпрацю…
Попрощавшись з Кайсою, Йоран Нордін відразу ж піднявся у свій готельний номер, спакував речі, перевдягнувся в тренувальний костюм, спустився униз і сів в авто. Він знову поїхав до Кістевіки, припаркував авто біля зруйнованої фабрики рибацького спорядження. На Кінці відбувався якийсь публічний захід, бо навколо стояло дуже багато автомобілів. Він трохи посидів, а, впевнившись, що поблизу нікого немає, вийшов з авта й рушив густим підліском угору, до санаторію. Зупинився біля одного вікна з тильного боку будівлі, роззирнувся навсібіч, підняв покинутого дерев’яного ящика, поставив під вікно й виліз на нього. Потім вставив ніж між лиштвою і віконною рамою, посунув лезо догори й зняв зсередини гачок. У приміщенні він впевнено рушив сходами у підвал. І лише там, унизу, ввімкнув ліхтарика, освітив двері з кодовим замком. На мить завмер, прислухався. Якийсь звук знадвору? Ні, причулося. Йоран натиснув чотири цифри, замок клацнув, і він увійшов. Сніп світла шугав полицями, він читав написи на наліпках, обережно зняв велику банку, поклав у наплічник.
Потім швидко вислизнув з кімнатки, хряснув за собою дверима, запхав ліхтарика до кишені, накинув на плечі наплічника і швидкими кроками рушив до кутка підвалу, де були сходи.
На частку секунди він завважив якийсь рух у сутіні. Та не встиг зреагувати, біль вибухнув у голові — хтось з шаленою силою вдарив його, жбурнувши до бетонної стіни.
