Усмішка зникла. Маріанне заціпеніла. Видно було, що вона не готова до такого запитання.
— Ваш син Аллан… дев’ять днів тому…
Якусь мить Маріанне Вінтер сиділа мов паралізована.
— Я тут як вчений, я можу… і я… — вона затнулася, перевела подих. — Даруйте! Це було трохи несподіване запитання… але життя триває,
Інтерв’ю, по суті, закінчилося. Ведучий, підсумовуючи, мав трохи розгублений вигляд. Почалася реклама.
Можливо, вони домовилися не говорити про Аллана, можливо, навіть Маріанне, даючи згоду на участь в передачі, поставила таку умову. А ведучий порушив домовленість. «Негарно», — подумала Кайса, стишивши звук. Проте їм вдалося чимало витягнути з неї, і тепер текстовий анонс крутитимуть увесь вечір: «Боляче й незбагненно» — каже мати загиблого від рук убивці в Сюннмьоре».
Кайса згадала про апарат, який бачила в підвалі санаторію в Кістевіці. Вона знайшла в телефоні фото апарата, задала в пошук «електрошоковий апарат». Обидва були схожі.
Її завжди захоплювало світло. І темрява. Ні світло, ні пітьма не бувають сильними чи слабкими. Червоне і жовте, блакитне й зелене. Тепер зелене. Зелене, мов трава. Запахи теж стали інакшими: ранкові пахощі кави набули іншої глибини, аромат дезодоранта вдарив у ніс, коли він попрощався і замкнув двері. Запах досі висів у повітрі, ледь вловний дух камфори; він нагадував їй мазь, якою мати мастила їй під носом, коли вона застуджувалася. Ментол. Гидота. Пігулки теж смерділи — коров’ячим лайном, зате постільна білизна солодкаво пахла капріфолієм.
Вона налила собі чаю, поклацала пультом канали, зупинилася на новинах саме тоді, як на екрані з’явилася віньєтка.
Спершу в новинах повідомляли про вибори в США, опісля — про референдум у Великобританії щодо виходу з ЄС, а потім диктор сказав: «В Осло має відбутися міжнародна психіатрична конференція на тему
Вона сповзла на край стільця.
— У нас в гостях відома в світі норвезька дослідниця мозку, професор Маріанне Вінтер. Вітаємо в нашій студії, — промовив чоловік на екрані й обернувся до гості.
Її рука почала тремтіти, дзеленькнула ложка, вона з грюкотом поставила на стіл горня.
Коли професорка на запитання ведучого про сина відповіла: «Життя триває, я мушу жити далі», вона згорнулася в кріслі калачиком, як дитинча в утробі матері.
Тепер вона виразно відчувала: не лише постіль, але й уся кімната наповнилася пахощами капріфолію. Так пахнув в’юнкий капріфолій на подвір’ї школи першого шкільного дня.
Вона в новій сукенці. Сукня червоно-біла, картата, як і стрічки в довгих косах. Білі черевички, шкарпетки з мереживним кантом й маленькими бантиками по боках. Удома, після школи, мати лютувала, бо вона побоялася привітатись з директором. Вона її зганьбила, кричала мати. Усі підійшли й присіли в реверансі. Тільки не вона, їй здавалося, ніби хтось стиснув її за горло, захотілося втекти світ за очі, до лісу. Мати міцно, немов кліщами, схопила її передпліччя і звеліла: «Іди!» Зрештою, вона таки вийшла наперед, не плакала, зуміла затиснути сльози в голові, щоб вони звідти не витекли, простягнула руку (мати стиснула її ще сильніше) і чемно привіталася з директором. Вона не наважувалася підвести на нього очі, хіба лиш на тисячну частку секунди. Його долоня була спітніла, її пальці теж змокріли. Директор мав примружені очі й фальшивий усміх на губах.
Вдома її позбавили вечері й на всю ніч посадили до льоху. Тоді вона вперше заховалася у себе, туди, де найбезпечніше.
