Пацієнт полностью

— Не знаю, але здогадуюся, звідки ті страхи могли з’явитися. Колись давно, ще до появи Маріанне Вінтер, у Дікемарку проводили розтини померлих пацієнтів. Мозок деяких з них зберігали в підвалі в скляних колбах. Крез, напевно, знав про це, — старенька відкусила шматочок пирога, задумливо жувала. — Він дуже багато часу просиджував у підвалі, де зберігалися ті колби, а доктор Бюлль і доктор Вінтер проводили там свої дослідження. Можливо, йому змішалися в голові минуле й теперішнє.

— Що за дослідження?

— Це мені невідомо. Може, досліджували старі законсервовані препарати мозку, хтозна. Нам був заборонений доступ до тих кімнат.

Кайса згадала про медичне обладнання, яке побачила у віконце під заскленою верандою, і запитала, чи там розташовувалася лабораторія Ейвінна Бюлля і Марінне Вінтер. Але Анне-Марія заперечила, обоє лікарів займали кімнатку відразу під сходами до підвалу, на протилежному кінці будівлі.

— Директор і професор на ім’я Альф Бюлль був батьком Ейвінна Бюлля?

— Ні, його дядьком.

— Я так розумію, він теж займався дослідженнями?

— О, так! Альф Бюлль був навіть міжнародним світилом! Намагався розгадати одвічну загадку: чому люди божеволіють.

За теорією Альфа Бюлля, психічні захворювання мали фізичне походження, тому він вивчав кров, сечу, кал і ще багато всього дивного, розповіла Анне-Марія. Однак молодий Бюлль вважав ті теорії нісенітницею.

— Я була свідком не однієї сварки між старим професором і його небожем. Альф Бюлль був затятим противником лоботомії та електрошоку. У Дікемарку ніхто й ніколи не проводив лоботомії. Професора Бюлля любили й поважали. А от небожа… я не дуже багато про нього знаю, але, у кожному разі, він був дуже амбіційним, — старенька показала рукою на кавник. — Долий ще трішки кави, Ліндо.

Доки Лінда наливала, всі мовчали.

— Крез був загадкою. Дуже начитаний, — повела далі Анне-Марія. — Походив, без сумніву, з шляхетної родини, мав добру освіту. Це було помітно з його почерку й з манери висловлюватися.

Жінка підвелася, підійшла до комода.

— Зараз подивимося… — вона трохи понишпорила в шухляді й повернулася до столу з кількома аркушами паперу. — Ніхто не цікавився цією писаниною, то я забрала собі додому.

Один аркуш був датований 11 листопада 1972 року.

Цим я дозволяю собі зазначити кілька пунктів, на які прошу звернути увагу:

1. Є велика потреба в нових звичайних глибоких горнятах для кави.

2. Покинутий в неналежному місці велосипед треба повернути туди, де він завжди стояв.

3. Треба запровадити користування полотняними серветками.

4. Дати вказівку кухні, щоб вони подбали, аби на сніданок подавали яйця зварені на м’яко. Яйця надто тверді й несмачні.

З повагою,

Крез

— Вишукано, ні? — усміхнулася Анне-Марія. — Він був особливий, дуже відрізнявся від решти пацієнтів.

Вона подала Кайсі ще один аркуш з підписом Креза.

З грошей на моїх рахунках у Банку Христіанії та Кредитній касі заповідаю по 10 000 крон доглядальниці Анне-Марії Скуг і колишньому головному лікареві Бернтові Расмюссену. Юлії Вінтер — 20 000 крон. Решта грошей — на пожертву Армії спасіння.

Усі мої твори пронумеровані. Цим висловлюю свою волю, щоб перелічені нижче картини передали таким особам:

№ 1: Юлія Вінтер

№ 2: доглядальниця Анне-Марія Скуг

№ 3: колишній головний лікар Бернт Расмюссен.

Ще висловлюю свою волю, щоб усі картини з тим самим сюжетом, що й попередні три, були знищені. Решту можете повісити на стіни на радість новим пацієнтам.

Кайса застигла, читаючи текст. Крез знав Юлію, він згадав її у своєму заповіті. Невже саме цю картину він називав картиною Мунка, про яку Сюсанне казала, начебто вона зникла?

Кайса глянула на Анне-Марію.

— Юлія Вінтер?

— Я чомусь так і подумала, що вас зачепить її ім’я, — промовила Анне-Марія. — Трагічна доля, така чудова, приємна дівчинка була. Яке горе для родини, не мати навіть могили, до якої можна прийти.

— Крез мав добре знати Юлію, якщо заповів їй картину, — сказала Кайса.

— Так, вона часто сиділа в його кімнатці й малювала разом з ним.

— Справді?

— Вони були добрими друзями.