— Розкажіть мені про її матір. Якою була Маріанне Вінтер?
— Добрий лікар. З великими амбіціями. Приватно я її не знала. Вона не з тих, хто близько допускав до себе сторонніх.
— А Ейвінн Бюлль? Не знаєте, він досі працює в Дікемарку?
— У закритому відділенні служби безпеки, де тримають найнебезпечніших пацієнтів. Кажуть, він хворий. Начеб у нього рак…
Кайса старалася не перебивати стареньку зайвими запитаннями, розуміла, що найбільше зможе довідатися, якщо уважно слухатиме.
Анне-Марія задумливо задивилася поперед себе.
— Дещо таки трапилося… — вона замовкла, змахнула рукою, ніби відганяла надокучливу думку. — Усе, що стосувалося пацієнтів, тримали в суворій таємниці. Лікарської таємниці дотримувались геть усі.
Кайса мовчала, хоча язик їй аж свербів.
— Але… тож було так давно, — трохи повагавшись, знову озвалася Анне-Марія; здавалося, готова була заговорити, судячи з рішучого виразу обличчя. — Час уже, мабуть, сказати про те, що я носила в собі стільки років. Може, мені полегшає, коли розкажу?
Анне-Марія знову замовкла, а тоді глибоко вдихнула, ніби врешті відважилася.
— Почалося все з того, що на Креза вдягли гамівну сорочку.
— Гамівну сорочку? Ви ж казали, що навіть мухи не скривдив би?
— От-от… Лагідний, мов овечка… Це сталося однієї ночі. Я тоді не мала нічного чергування, а вранці застала його зв’язаного. Лікар сказав, що в цьому виникла крайня необхідність.
— Хто був тим лікарем?
Старенька ще й рота не встигла розтулити, як Кайса з виразу її обличчя і з погляду вже знала відповідь.
— Маріанне Вінтер.
Коли Анне-Марія вбігла того березневого ранку 1993 року до палати, Крез судомно хапав ротом повітря.
— Перше, що я подумала: «Що вони з ним зробили?» — сказала старенька доглядальниця. — Здавалося, він задихався, і я кинулася по когось з лікарів, щоб йому зробили укол. Але раптом він почав істерично кричати: «Не забирайте мого мозку!»
Анне-Марія сіла біля нього. Медсестра принесла якусь пігулку, заледве вмовили її ковтнути. Крез заплющив очі, і коли його дихання вирівнялося, Анне-Марія розв’язала сорочку й послабила ремені на ногах.
«Не годиться тобі так лежати, зв’язаним, тільки не тобі, Крезе», — сказала я і запитала, що ж трапилося. Але відповіді не було, лише слабкий звук видобувався з його грудей, здушене, уривчасте хрипіння. Інстинктивно я схопила його за руку й умить подумала, що чиню неправильно, Креза ніхто ніколи не торкався, бо він того не терпів. Я вже хотіла було відсмикнути руку, як раптом відчула слабенький потиск його пальців, ледь помітний. Тоді я взяла його руку в свої долоні й прошепотіла, що посиджу з ним.
Після того випадку з гамівною сорочкою Крез цілковито змінився, розповідала далі Анне-Марія. Він відмовлявся полишати кімнату й більше не малював — зайшов у глибоку депресію. Переважно сидів біля вікна і дивився надвір, їсти йому приносили в палату.
— Я, по суті, єдина з усього персоналу мала з ним контакт. Кожнісінького дня, коли в мене було чергування, я брала якесь рукоділля, сідала в палаті й розповідала йому про буденні справи: про те, що відбувалося в нашому відділенні, про погоду, про своїх дітей, про телепередачі. Запитувала, чи не хотів би він прогулятися, бо ж надворі весна, пригріває сонечко, йому не зашкодило б свіже повітря. Але Крез завжди хитав головою. Я запитувала його, чого він боїться, але відповіді добитися не могла. «Ти боїшся померти?» — випитувала я. Його руки починали метушливо й нервово рухатися туди й сюди по підвіконню. «Так, — нарешті промовив він. — Я бачив, що вони роблять з людьми. Скоро моя черга». Дуже дивні слова. Отаке він мені сказав.
Анне-Марія піднесла філіжанку з кавою до рота, обережно відсьорбнула.
— Я не розуміла, про що він говорив. Намагалася вивідати в нього, що він мав на увазі, але Крез мовчав. Коли я запитала, чому він відмовляється виходити зі своєї палати, Крез сказав, що мусить пильнувати свої картини. Уся стіна була увішана ними, і всі мали однаковий сюжет: жінка й чоловік у ліжку.
Треба було щось вигадати, щоб змусити його вийти з палати. Не лежати ж йому вічність.
— І я придумала. Я принесла йому ключа від палати, щоб, виходячи, він міг її замкнути.
Через кілька днів Анне-Марія таки зуміла його переконати, і відтоді він повернувся до звичного розпорядку дня. Їжу йому й далі приносили в палату, але їв він дуже мало й дуже швидко почав втрачати вагу. Щодня виходив на прогулянку після сніданку, по обіді й пізно ввечері.
— То був уже старий сімдесятивосьмирічний чоловік, — розповідала Анне-Марія. — Фізичне здоров’я підупало. На прогулянках він поволі човгав навколо корпусів Дікемарку. Відповідав, коли його про щось запитували, але сам розмов ніколи не починав. Та й відповіді були хіба лиш «так» і «ні».
— Ви казали, що Юлія часто відвідувала Креза, сиділа з ним, малювала?
— Так, він називав її своєю ученицею.
— А як було, коли він змінився?
