Бйоркелі знайти було неважко. Будівля стояла на горбку; позаду, за деревами, височіла вежа з годинником корпусу Вордосен. Вордосен був колись санаторієм для туберкульозників, тепер тут облаштували геріатричне відділення для душевнохворих. Вежа з годинником була візитівкою Аскера, її видно здалеку, навіть з шосе
Лінда Сьорлі, з якою Кайса домовилася про зустріч, уже чекала. Поспіхом привіталася, бо квапилася до шкільного автобуса, який щойно заїхав на паркінґ перед Бйоркелі.
— Ви відразу приєднуйтесь до екскурсії, а поговоримо потім, — сказала вона.
Лінда виявилася добрим оповідачем. Учні, які спершу дуріли й галасували, поступово позамовкали.
— Тут — кімната для охолоджування кишківника, — розповідала екскурсовод, показуючи на великий стіл і відро під ним. — Пацієнтові промивали кишки літрами води, вважали, що це допоможе. А тут, — вони перейшли до іншої кімнати, — була палата. Бачите, побічниці ліжка пошкоджені? Це пацієнт їх обгриз.
В одному великому приміщенні стояв довгий стіл, накритий білою скатертиною, і білі тарілки.
— У давні часи тут дотримувалися ошатності, — розповідала Лінда. — Хворим людям мало бути приємно й затишно.
На стінах висіли картини, які намалювали пацієнти. Лінда зняла одну вишиту картину, у рамці й під склом. Усе полотно було зашите ядучими, яскравими нитками. Посередині — обриси людини, а в її нутрощах — листочки, дрібні тваринки, комахи й жуки. Навколо постаті квітнули великі квіти, і лише після того, як Лінда тицьнула пальцем, Кайса розрізнила на картині слона, жирафа, якогось незрозумілого звіра, собаку, коня й кота.
— Так пацієнтка бачила себе, — пояснила Лінда. — Два світи: один — всередині хворого, а другий — ззовні. Хвора, яка це вишила, страждала на шизофренію.
Та найбільше в цій картині — такій симетричній, так гарно й густо вишитій — вразило інше: пацієнтка десь роздобула клаптик тканини, вистругала з риб’ячої кістки, прихованої за обідом, голку, висмикувала зі своєї постільної білизни нитки й потай вишивала — ніхто цього не помітив.
У скляній вітрині були виставлені дрібні предмети. Учні з’юрмилися над ножем з підписом: «Цим ножем пацієнт намагався заколоти головного лікаря».
Далі екскурсія опинилася у величезній залі, стеля тут сягала висоти другого поверху, нагору вели гвинтові сходи, а на стінах висіли герби, що їх теж змайстрували пацієнти.
Одну з кімнат обладнали під лікарський кабінет. Тут стояло стоматологічне крісло, поряд — інструменти.
— Багато хворих мали такі погані зуби, що доводилося видаляти геть усі. Колись вважали, що видирання зубів може сприяти одужанню хворих, — пояснила Лінда.
У наступній кімнаті було дуже багато картин, вони висіли на стінах і стояли на підлозі. В одному кутку — письмовий стіл.
— Це особлива частина нашої експозиції. Ми називаємо її кімнатою Креза, — розповідала Лінда далі. — Крез був пацієнтом, який провів у Дікемарку майже шістдесят років. Від 30-х років і аж до своєї смерті в 90-х. Усе, що ви тут бачите, належало йому, — Лінда підійшла до столу, взяла гладкий чорний камінець і полотняний мішечок. — Крез стверджував, що це — діаманти. Він їх збирав і зберігав ось у таких мішечках, які шили йому жінки в лікарняній кравецькій майстерні. Іноді дарував, але на це треба було собі заслужити. А ще Крез виготовляв парфуми, — Лінда взяла в руки маленьку пляшечку з жовтуватою рідиною. — Він вимочував квіти у воді, проціджував, додавав прянощі й наостанок краплину особливого запаху, — вона зробила паузу, обвела учнів поглядом і всміхнулася. — Особливим компонентом була його сеча.
— Фу-у! — вигукнула одна дівчинка. — У пляшці сеча мертвяка?
— Припускаю, що це — парфуми з його сечею, — кивнула Лінда. Але ми не відкривали пляшечки й не перевіряли цього.
— Ви маєте якусь дотичність до Дікемарка? — запитала Кайса, коли екскурсія закінчилася, й учні пішли.
Вони з Ліндою сиділи на заскленій веранді в самому кінці будівлі. Веранда нагадувала теплицю, сонце світило просто в матові шибки.
— Певну — так, — відповіла Лінда. — Багато хто з моєї родини тут працював. До того ж, я вивчаю історію, тому маю причину трохи більше цікавитися історією цього закладу. А вас що цікавить у Дікемарку?
Кайса розповіла про санаторій у Кістевіці й про двох лікарів з Дікемарка, які його там відкрили.
— Моя бабуся знає купу всього про Дікемарк, — мовила Лінда. — Вона пропрацювала тут усе своє життя. Можливо, вона їх знала? Їй уже за дев’яносто, але голову має світлу, а пам’ять, як у слона. Я збираюся її провідати сьогодні, можете піти зі мною.
Вони рушили назад, переходячи з кімнати в кімнату. Кайса поцікавилася, що на другому поверсі. Лінда сказала, що весь другий поверх був відведений під палати для пацієнтів.
— Ми встигаємо глянути там одним оком? — попросила Кайса.
Лінда зиркнула на годинник.
— Гаразд, лише п’ять хвилин, — погодилась вона. — Там нема на що дивитися.
