Всередині панувала непросвітна темінь, кімната не мала вікон. Нурберґ увімкнув світло. Дві голі жарівки, які звисали зі стелі, жовто й тьмяно освітили кімнату приблизно на п’ятдесят квадратних метрів, всуціль заставлену стелажами, між якими заледве можна було протиснутися. На полицях — маленькі склянки.
— Це аналізи пацієнтів, — пояснив Нурберґ. — Кров, сеча, кал…
Кайса підійшла ближче. На одній склянці була наліпка з іменем, з датами народження і смерті. Трохи далі стояли великі колби. Кайса освітила одну з них ліхтариком свого мобільного. Вміст нагадував великі шматки цвітної капусти.
— Це…
— Так, фрагменти мозку. Ще донедавна тут було 32 цілі мізки, але їх перевезли до університетської клініки в Осло — для вивчення. Там були зразки мозку пацієнтів, які перебували в Дікемарку між 1931 і 1948 роками.
Колби в Кістевіці. Вміст яких спалили. Що в них було?
Коли Нурберт замкнув двері, Кайса запитала, чи має він ключа від других дверей.
— Можливо… Це не мої ключі, я їх позичив, тому не знаю точно. Але тут, у підвалі, більше немає нічого цікавого.
— Ви опікувалися Крезом?
— Ні, він не був моїм пацієнтом, та я добре його пам’ятаю. Часто бачив, як він гуляв територією клініки. Всі знали, хто такий Крез.
— Він мав у підвалі свою робітню. Спробуймо знайти! — попросила Кайса. — Мені здається, я знаю, де її шукати.
— Ніколи не чув про якусь робітню, — сказав Нурберг, але рушив за Кайсою углиб підвалу.
У кінці будівлі, там, де, як здогадувалася Кайса, могла бути кімнатка Креза, вони вперлися в замкнені двері. Нурберґ перепробував усі ключі, однак жодний не підійшов.
— Та нема там на що дивитися… Підвал давно прибрали, — сказав він.
Кайса промовчала, що бачила через віконце колби й пляшечки. Якщо в кімнатці, справді, була робітня Креза, то, може, й на ліпше, що туди ніхто не поткнеться поперед неї. Унікальні кадри Крезового сховку дуже згодились би для її документального фільму. Не варто ризикувати, бо ще, чого доброго, комусь заманеться там поприбирати.
За всю ніч вона майже не склепила очей, хоч і випила перед сном блакитну заспокійливу піґулку, а потім ще й снодійну. Вона відчувала в собі зміни, усі запахи стали яскравішими, голову заполонила навала думок і спогадів.
Перекуска лежала на кухонному столі. Чотири скибки хліба з сиром ярлсберґ. Вона з’їла одну, зосередилася на жуванні, це заспокоювало; повільне рухання щелепами поширювало спокій усім тілом. А потім виблювала, запила водою просто з крана, судомно хапаючи ротом повітря. Повільними кроками почала міряти кімнату. П’ять кроків уперед, чотири — вбік, назад, уперед, голосно при цьому рахуючи:… десять, одинадцять… дев’яносто дев’ять, сто…
Зовнішній світ, усе, чого вона боялася, підступилося надто близько.
Ми ніколи не облишимо пошуків і з’ясуємо, що трапилося з Юлією.
Так сказав поліцейський у телевізорі.
Неправда, що її усі забули.
Це не має жодного значення. Тут моє місце, я тут почуваюся у безпеці, лише тут…
Воно безсенсовне, оте наростаюче притягнення минулим. Вона почала думати, як завжди думала колись, ще коли тільки опинилася тут: про подорожі світом, прогулянки поміж людьми по Карла Югана, головним проспектом Осло, про обіди в ресторані, про те, що обов’язково станеться диво, і вона брестиме білими піщаними пляжами в якійсь далекій країні, ходитиме крамницями, бігатиме м’якими лісовими стежками, заведе собі собаку, який її любитиме.
Вони її шукали. Хвилювалися за неї.
Коли згасло світло, вона лежала в темряві, гладячи себе по обличчі.
— Це я, — промовила вона. — Це моє личко. Я не жінка, яка тут живе, я ота дівчинка на фото. Та, що колись мріяла звідси вирватися. Дівчинка з татом, який був таким добрим до неї.
— Я йду лугом і зриваю квіти, — промовляла вона. — Ібсен гасає у мене під ногами. Він радіє. Він змушує мене всміхатися.
Вона згорнулася клубочком, натягнула ковдру на голову, тепло дихала, тицьнувшись носом у тканину. Я існую. Моє тіло існує. Я продам Мунка і поїду світ за очі.
