Доктор Расмюссен, який був моїм постійним лікарем, відколи я приїхав у Дікемарк, пішов 1985 року на пенсію. Лише стосунки з ним можна було б назвати близькими чи навіть приятельськими. Та ще з Анне-Марією, звісно. Тепер їй було вже за шістдесят. Це єдина жінка, яка мені подобалася. Я важко сходжуся з жінками.
Новий лікар ставив мені ті ж запитання, які доктор Расмюссен перестав ставити багато років тому. Це годі було витримати. Можу з впевненістю сказати, що ніхто з докторів і близько не підійшов до розгадки «загадки Креза». Якось підслухав, як вони це охрестили.
Отже, 1992 року мені вперше призначили доктора-жінку. Вона назвалася Маріанне, прізвища не сказала. Я незлюбив її з першого погляду. Ще гірше стало, коли вона почала зі мною розмову зі звертання: «Слухай, Ґюннаре…» Я вважав за потрібне негайно її урвати, чого ніколи не дозволяв собі раніше. «Мене звати Крез, — сказав я. — І прошу звертатися до мене на «ви».
Лікарка мала пишне руде волосся і густо наквацяні чорним очі, що робило її схожою на справжню відьму. Але вона весь час усміхалася, усміхалася і торохтіла, торохтіла без упину, наполягала перейти на «ти», одне слово, ставилася до мене, мовби до давнього знайомого. Неввічлива, просто безпардонна. Я ледве стримувався, щоб не накричати на неї. Звісно, не кричав, таке було б негідно мене. Натомість замкнувся у собі, не помічав її. Однак вона не здавалася, раз по раз вривалася до моєї палати, ігноруючи табличку на дверях «Не турбувати». Це мене дратувало, я ще ніколи так не дратувався за всі п’ятдесят років, проведені тут. Але, як завжди, опановував себе.
Одного дня я навіть не помітив, як вона ввійшла. Раптом опинилася в мене за спиною. Я схопив простирадло, яким завжди накривав оригінал Мунка, і накинув на картину. Маріанне Вінтер голосно засміялася з мене.
— Ніяк не збагну тебе, Крезе!
І не старайся навіть, міг би я відповісти. Але промовчав, підійшов до вікна, став до неї спиною, вдаючи, ніби її тут немає.
* * *Одного дня я дуже зосереджено сидів перед мольбертом у своїй палаті, як раптом з’явилося відчуття, ніби за мною хтось спостерігає. Я обернувся до дверей і зустрівся поглядом з парою очей, які зазирали в шпарину. То була маленька дівчинка. Я вдав, ніби нічого не помітив, малював далі, не зважаючи на неї — може, сама піде собі геть. Дівчинка не пішла, доки з коридору не долинув голос Маріанне Вінтер.
— Ходи, Юліє, не підглядай тут.
