Проходячи повз адміністративний корпус, я почув з якогось вікна розгнівані голоси й зупинився.
— Навіть мови не може бути, електрошок тут не застосовуватиметься, доки я керую цим закладом, — кричав один.
— Те, чим ти займаєшся, повна дурня! Ти відстав від прогресу! Поцікався світовими дослідженнями!
— Нісенітниці! Це Маріанне Вінтер напустила тобі в голову тарганів? Дослідження, які її цікавлять, неетичні. Чуєш? Неетичні! Що, наступним кроком почнете тут проводити лоботомію?
— Маріанне каже, що в США…
— Облиш! Нема про що дискутувати!
Я їх упізнав. То був професор Альф Бюлль з небожем. Може, Ейвінн Бюлль і мав рацію, що його дядько — учорашній день. Лабораторію на третьому поверсі на ту пору вже згорнули. Вона так і не стала місцем, де кров і сеча відкривають загадки життя. Особисто мені дядько подобався більше, ніж небіж. Якось я був учасником так званої групової терапії Ейвінна Бюлля. Яка користь з балачок про події та речі, на десятиліття віддалені в часі? Та ще разом з іншими пацієнтами, людьми, яких я ніколи не знав. Що вони про мене думали? А ось Альфа Бюлля я, навпаки, вважав інтелігентним і доброзичливим чоловіком, щирою людиною.
Я купив Юлії шоколадне печиво й тішився, що побачу її знову. Та вона не прийшла. Я, який за десятки років виробив у собі звичку ні до кого не прив’язуватися, не плекати даремних сподівань, почувався розчарованим.
Але через тиждень вона знову з’явилася у дверях моєї палати. Печива я не з’їв, усі шматочки лежали неторкані в мисочці на нічному столику.
— О, ти маєш печиво, — зраділа Юлія й зайшла досередини.
— Пригощайся, сказав я.
— Я більше люблю лакрицю.
Видобувши з мисочки одне печиво з лакрицею, Юлія поклала його до рота, підійшла до столу, де лежали діаманти й стояли флакони з парфумами. Узяла до рук один камінець.
— Це — діамант. Можеш взяти собі.
Юлія обернулася до мене, розглядаючи камінчик.
— Дуже дякую, — промовила вона й поклала його до кишені. — Що це? — запитала, беручи один флакончиків.
— Парфуми.
— Парфуми?
— Так, я сам їх виготовляю.
— Справді?
— Дарую тобі!
— Можна? Який ти милий…
Флакончик дівчинка теж поклала до кишені й підійшла до мольберта.
— Що ти малюєш?
— Мунка, — несподівано для себе сказав я.
— Що таке «мунк»? Це коли люди лежать, тісно пригорнувшись?
Я не стримав усмішки.
— Не якийсь там «мунк»… Я намагаюся скопіювати картину іншого художника, якого звали Мунк.
Я відчував, що Юлії можна сміливо зізнатися. Про всяк випадок, додав, що це таємниця, про неї вона нікому не сміє розповідати.
