І дівчинка зникла. Але наступного дня вона знову прийшла. Як їй вдавалося нечутно прочиняти двері? Я ретельно їх зачиняв, щоб ніхто не побачив оригіналу, з якого змальовував свої картини.
— Малюєш? — запитала вона.
Я вдав, ніби захоплений роботою і нічого не чую.
— Що ти малюєш?
Краєм ока я бачив, як вона увійшла. Приречено зітхнув.
— Тобі сумно? — запитала вона; здавалося, їй байдуже, що я не відповідаю. — Я застудилася і тому не в школі, пішла з мамою на роботу. Ми тут лише трішки побудемо. Мама каже, що всі, хто тут живе, сумні.
Я придумував, як би то її позбутися. Міг би підняти гвалт, обернутися до неї, замахати руками, вдати божевільного з перекошеним обличчям чи просто викрикнути: «Бє-є-є!» Думка й мені самому видалася настільки абсурдною, що я всміхнувся.
— Ти не сумний, — сказала дівчинка. — Я бачила, як ти всміхнувся. Можна подивитися на твою картину?
Я невимовно здивувався сам собі. Я кивнув. Вона стала в мене за спиною. Мені не подобалося, коли хтось підступався до мене надто близько, особливо якщо я не міг бачити, хто стоїть поза моїм полем зору. Але тепер, на диво, я мав якесь добре відчуття, мені важко було описати те почування, бо ніколи нічого подібного не зазнавав.
— О, як гарно! — вигукнула дівчинка. — Суперкласно малюєш! Мене звати Юлія. А тебе?
— Крез.
— Крез? Дивно. Дивно й гарно. Ти дуже старий? Мені вісім років.
Тієї миті у дверях з’явилася мати.
— Ти знову тут? — вона грубо схопила малу за руку й потягнула за собою. — Скільки разів тобі казати, що не можна заходити до пацієнтів!
Голос звучав суворо. Мені не подобався її тон, і очі вона мала недобрі. Ні, зовсім не добрі. Я бачив з виразу личка Юлії — яке гарне ім’я, — що вона боїться матері. Дівчинка ніби зіщулювалася у її присутності.
Коли Юлія пішла, я знову зловив себе на тому, що усміхаюся, ледь-ледь, самими лиш кутиками губ. Їй сподобалася картина. Суперкласно малюєш! Яке потішне слово. Я сподівався, що вона ще трохи похворіє, аби не йти в школу, і прийде до мене наступного дня.
* * *Назавтра я пішов до крамниці, бо трохи заощадив «дікемаркських» грошенят, хоч нечасто виконував роботи, за які платили. Йшов доріжкою поміж корпусами, повз адміністративний корпус. Під будинком, на клумбі, росли білі троянди. Я хотів подивитися, чи розпучнявіли вже пуп’янки. Білі троянди. Найгарніші з усіх. Це буде моїм наступним експериментальним проектом — приготувати парфуми з білих троянд. Білі, як сама цнота. Як дитя. Я назву їх «Юлія».
