Пізно ввечері я зійшов до своєї кімнатки в підвалі. Почувався стривожено й безпорадно. У мені щось гуло й шкребло, давно вже такого не було, я не міг малювати, не мав сили, руки невпинно трусилися. Сонце світило крізь брудні вікна, я відчинив одне — лише на кілька сантиметрів, далі не пускали грати — й відчув ніжне літнє повітря. Заплющив очі, довго так стояв, думав про Юлію, бачив перед собою її допитливі оченята. Чи вона ще коли-небудь прийде до мене? Не знаю, скільки часу так простояв, давні думки про змарноване життя виринули знову, і відчуття своєї меншовартості, від якої я втікав багато років, заповзло в кожний мій нерв. Колись давно доктор Расмюссен сказав мені, що мою родину повідомили, де я перебуваю. Лише раз за всі роки я мав з нею контакт. Це сталося одного дня після війни: мені повідомили, що приїхала моя мати й хоче мене бачити. Я неохоче поплівся у кабінет лікаря. То не була радісна зустріч. Вона приїхала зі звісткою про смерть батька, він так і не простив мене. Знав би я, як він страждав, переживаючи мою зраду, — саме так мати й висловилася. Я мовчки обернувся і пішов геть. Через кілька років довідався, що мати теж померла. Мене це навіть не діткнуло. Тоді — ні. Але тепер, коли я почувався зрадженим, і ця зрада від маленької дівчинки, гіркі думки юнацьких років повернулися — усе замовчане, ганебне, задушене й притлумлене навалилося нараз. Будинок мовби захитався, вібрація здіймалася від підлоги, я трусився усім тілом, затиснув обома руками рот, але стримати плачу не зміг.
Було вже темно, у будинку все стихло, коли я нарешті замкнув на ключ свою кімнату й рушив довгим коридором. Перед розгалуженням, там, де треба повернути праворуч на сходи, я раптом почув кроки, хтось сходив униз. Я швидко сховався за одну з колон у великій підвальній залі й мигцем побачив, як Маріанне Вінтер і доктор Бюлль несуть до кімнатки на іншому кінці коридору пацієнта, молодого, дрібного хлопчину, якого всі називали Малим Лейфом. Він був якийсь безживний, можливо, навіть мертвий. Я ще встиг, перш ніж зачинилися двері, побачити, як вони кладуть його на металевий стіл.
Я довго стояв, заціпенілий, неспроможний поворухнутися, ніби від нападу кататонії. Але то була не кататонія. То був пронизливий страх…
* * *Наступного дня прийшла Юлія.
— Я не могла прийти вчора, — сказала вона. — Зовсім забула, що мала прибрати в стайні, почистити й погодувати коней. А потім було вже надто пізно. Але сьогодні субота, до школи мені не треба. Помалюємо?
Я не відповів.
— Чому ти лежиш у ліжку?
