Пацієнт полностью

Карстен й Евен зайшли до кімнати з лікарняним ліжком під стіною. Ейвінн Бюлль сидів у кріслі під вікном, яке виходило в сад. На столику поряд стояли численні пачечки з ліками й склянка води. На стінах висіли картини. Старий чоловік, здавалося, спав. Жінка нахилилася до нього, поклала руку на плече.

— Ейвінне, це поліція. Вони хочуть поговорити з тобою. Здужаєш?

Карстен ступив крок уперед, відрекомендувався і коротко пояснив причину візиту.

— Я не бачив Юлії того вечора, — коротко відповів Бюлль.

— Коли ви поїхали з санаторію вранці?

— Ще о шостій. Я нічого не знав про її зникнення, доки мені не зателефонували з поліції пізніше, вдень.

Карстен детально розпитав старого доктора, де він був на час зникнення Юлії, коли повернувся до Кістевіки, що робив, з ким розмовляв. Бюлль повторив дослівно те саме, що вони прочитали в його свідченнях, даних ще 2002 року. Голос старого дедалі слабнув.

— Як думаєте, що сталося з Юлією? — зрештою, запитав Евен.

Бюлль мав виснажений вигляд, задихувався між словами.

— Юлія, вона була…

Решту слів годі було розчути. Карстен нахилився над ним.

— Якою вона була?

— У депресії.

— Суїцидні настрої?

Бюлль кивнув.

— Гадаєте, вона наклала на себе руки?

— Цілком імовірно.

— Її щось мучило?

— Мати… — Бюлль довго надсадно закашлявся.

— Що не так з матір’ю? — перечекавши напад кашлю, запитав Евен.

— Поговоріть з матір’ю.

Його очі раптом ожили, Бюлль наче наполягав на цьому.

Карстен пильно дивився йому в вічі, сподівався, що старий чоловік говоритиме далі, але він мовчав.

— Є щось таке, чого ви не розповіли? Щось, що могло б допомогти нам у розслідуванні? — нарешті озвався Карстен.

Бюлль похитав головою і відвернувся.

— Ні.

Карстен знову нахилився до нього.

— Зараз це неформальна розмова, — сказав він. — Можливо, ми викличемо вас для офіційного допиту.

Бюлль підвів голову, задивившись на верхівки дерев за вікном.

— Боюся, не встигнете.

Карстен поклав руку йому на передпліччя.

— Розкажіть нам правду! Ви цілком упевнені, що все сказали?

Карстен з Евеном напружено чекали. Ледь помітне здригання, слабка гримаса на обличчі — хтозна, можливо, від болю.

— Ні, нічого більше не знаю. Мені нема чого приховувати.

Відразу з летовища Ґардермуен Кайса подалася до Бібліотечного бару в Брістолі в центрі Осло й зустрілася там об одинадцятій з Нільсом Лієр-Гольмом. Місце для зустрічі обрав Нільс. Він уже чекав за столиком під одним з вітражних вікон бару, які виходили на вулицю Христіана IV.

— Про що хочеш поговорити? — поцікавився він. — Про нову роботу?

Кайса не дуже добре уявляла собі, з чого почати розмову, а тому відразу перейшла до справи.

— Твій батько був пацієнтом в Кістевіці.

— І тобі цікаво, чому я про це нічого не сказав тобі? — Нільс почувався начеб скуто.

Кайса кивнула.

— А міг би й сказати, що там бував, коли я розповідала про свій переїзд на Вестьой. Ти ж знаєш — я мешкаю поблизу. Або під час нашої останньої зустрічі, коли ми розмовляли про вбивство Аллана. Ти добре знав обох, і його, і Юлію.

Підійшла кельнерка, узяла замовлення.

— Міг, звичайно, — заговорив Нільс коли вона пішла. — Але… — він на мить завагався. — … це не надто приємні спогади. Не люблю про це говорити.

— Можна запитати, на що хворів твій батько?

— Маніакальна депресія, біполярність, як це тепер називають. Він жив з цим діагнозом не один рік, але останніми роками депресивні періоди ставали частішими й тривали довше.

Завжди гострий Нільсовий погляд пом’якшав на згадку про батька.

— Коли він потрапив до Кістевіки?

— У 1999 році.

— Скільки років тобі було тоді?

— Двадцять. Батько лежав у санаторії три роки. Двадцятитрирічним юнаком я залишився сам, як палець. Мати померла в пологах.

— Ти жив в Осло?

— Так, навчався тут і, відколи батька поклали в Кістевіку, мешкав у нашому домі сам.

— Як лікували батька?

— Отож… цікаве запитання, сам ставив його собі безліч разів.

— А то чому?

— Спочатку батькові стало легше — так мені здалося. Він любив гуляти над морем, часто рибалив, ставив неводи й верші на крабів, любив ходити в гори, любив мандрувати пішки. Я вже тішився, що батько скоро зможе повернутися додому.

Нільс розповів, як зрадів, коли приїхав до Кістевіки восени, бо батька перевели Наверх, як це називалося, поклали до однієї з палат біля ординаторської, на другому поверсі. Мав таке враження, що перевід давав привід до оптимізму, бо поверхом вище переселяли тих пацієнтів, які видавалися лікарям особливо цікавими. Під час останніх його провідин з санаторію виписали одну жінку, яка видужала, а перед тим теж кілька тижнів лежала Наверху. Ніхто й повірити не міг би, що таке можливо. Та жінка боялася відкритих місць, завжди ходила попід стінами й ніколи не бувала надворі. То, може, й для батька була надія?

— Однак сталося навпаки. Коли я зайшов до палати, батько мене не помічав, сидів й дивився у вікно, але, здавалося, більше не бачив краєвидів. На голові мав невеличку пов’язку. Мені сказали, що старий впав і вдарився. А в суботу йому стало зовсім зле.

— Від чого він помер?

— Інсульт. Принаймні таке мені повідомили.

— Повідомили? Ти про що?