Нільс Лієр-Гольм зайшов у прес-клуб і замовив кухоль пива, хоч була всього лиш середина дня. Усе, що він намагався забути, ось-ось прорветься на поверхню. Спочатку поліція, потім Кайса. Старі рани знову занили, усе мовби наблизилося, мовби сталося щойно вчора. Ні, ніякої зустрічі в нього, звісно, не було, просто він уже не мав сили далі розмовляти з Кайсою.
Вона — справжній тер’єр, як ухопить зубами, зроду не відпустить. Він пожадливо надпив з кухля, пиво ніжно залоскотало горло, але тривоги не притлумило. Він витіснив зі свідомості, забув усе лихе, та водночас завжди передчував, що минуле його наздожене.
Треба підтримувати з нею контакт. Щоб знати її кроки, знати, до чого вона докопалася.
А ще цей албанець. Ну, як йому з ним вчинити?
Сто чортів! Чому життя не може собі тихо й мирно текти, як текло досі багато років?
Він допив пиво і замовив ще.
Просто з гаража-автостоянки у Віці Кайса подалася до Дікемарка, ледве встигла приїхати в умовлений час, щоб зустрітися з Сіндре Нурберґом. Колишній головний лікар чекав на неї разом зі сторожем. Кайса аж горіла від нетерплячки, спускаючись за ними стрімкими підвальними сходами в коридор і простуючи далі до кімнатки, у якій Крез облаштував свою робітню. Цікаво, що ж там? Невже вона бачила у вікно залишки аматорської лабораторії з виготовлення парфумів? Кайса навіть надіятися не сміла, що все там стоїть неторкане, як і двадцять п’ять років тому. Кадри для фільму будуть фантастичні!
Сторож відчинив двері, і вони опинилися у приміщенні з величезними резервуарами, очевидно, для мазуту й підігріву води. Звідти перейшли короткими сходами до майже порожньої маленької кімнатки на куті будівлі. Бетонні стіни були колись помальовані в яскраво жовтий колір, але тепер фарба зблякла. Штукатурка подекуди відлущилася й обсипалася на підлогу.
Кайса зупинилася на порозі наступної кімнати. Посередині стояв стіл зі скляними слоїками, колбами, пляшками й трубками, колись червоними, нині ж струшілими й коричневими. Вона ступила в кімнатку й побачила під однією стіною рожеву шафу. Шафа мала неймовірно недоречний вигляд посеред того всього мотлоху. На іншій стіні висіли полиці з порожніми пляшечками всіляких розмірів та форм. На одній, наполовину наповненій брунатною рідиною, виднівся напис «Кармазин», на другій — «Пахощі мигдалю». В одному кутку лежали навалені купою під стіну полотняні мішечки з чорними, гладкими камінцями: Крезові діаманти. На столі — кілька пакетиків прянощів
Рожева шафа була забита непотребом: олов’яні чашки, скляні миски, ще якісь пляшки, папери, конверти, шурупи, цвяхи, клепки, пензлики, фарби. Кайса стала на стілець, посвітила ліхтариком мобільного всередині. У кутку, на найвищій полиці ледь вгадувалися обриси старої пожовклої теки. На обкладинці напис:
Кайса сіла на ослінчик і розгорнула теку. Всередині лежав стосик аркушів. Вона впізнала почерк Креза. Їй спало на думку, що аркуш, узятий в Анне-Марії, був пов’язаний з цим рукописом. Кайса погортала папери — усі записи зроблені за останній рік життя, 1992–1993. Останній аркуш датований 27 березня 1993 року. Напевно, Анне-Марія знайшла свій аркуш у нічному столику Креза після його смерті.
З лікарні зателефонували саме тієї миті, коли вона в вітальні в Аскері вмостилася за столом почитати рукопис, який Крез називав своїм життєписом. На перший післяопераційний прийом у лікаря Кайса мала з’явитися наступного тижня, але медсестра пояснила, що результати аналізів надійшли раніше, тож чи не могла б вона приїхати вже післязавтра.
Її попередили, що зателефонують і що дата прийому може змінитися, наголосили, що така зміна не означатиме нічого надзвичайного, просто деякі аналізи готуються швидше — або повільніше, — ніж очікується. І все ж вдарила думка: чому такий поспіх?
