Хлопчина на прізвисько Малий Лейф, якого я бачив у підвалі, мав збоку на голові маленьку пов’язку, мовби компрес. Я запитав, що з ним сталося.
— Лікар каже, що я впав і вдарився головою, але я нічого не пам’ятаю, — відповів він.
Увесь день я зачудовано спостерігав за Лейфом. Цей хлопець, відколи прибув до Дікемарка, ні на мить не виходив з глибокої депресії. Тепер його обличчя мовби розгладилося, борозенки смутку й чорних думок зникли. Незбагненно. Він навіть усміхався. Я ніколи не бачив його усміхненим.
«Ну, ось знову, — подумала Кайса, — пов’язка».
Персонал здебільшого дозволяв мені займатися, чим заманеться. Ніхто не реагував, коли я, захопившись виготовленням парфумів, допізна засиджувався у своїй робітні, у підвалі. Одного разу, десь о другій ночі, я врешті відірвався від роботи й почув якісь звуки з кімнати, яку часто використовували доктор Вінтер і доктор Бюлль.
Я прокрався попід стіною ближче, до прочинених дверей, але не чув, про що вони розмовляли — самі лиш звуки: дзеленчання металу, а згодом гул, ніби від мотопили або дриля. Я сховався за шафою, щоб вони мене не побачили, коли виходитимуть. Довго стояв, але нічого не відбувалося. Ніхто не розмовляв, лише кроки й отой звук… звук пиляння. Я людина терпляча. Стояв у темряві, доки двері знову відчинилися. Була вже пізня ніч. Обережно нахилившись, я побачив Ейвіна Бюлля, який зайшов у туалет поряд. Він був блідий на обличчі. Потім двері до кімнати за ним знову зачинилися, однак не надто швидко, і я встиг побачити, чим вони там займаються. На столі лежав чоловік, один з небуйних пацієнтів мого відділення. На коротку мить я помітив, як Маріанне Вінтер щось виймає з дірки в його черепі. Голова була затиснена в якомусь штативі.
«Психохірургія або глибока стимуляція мозку» — подумала Кайса. Подібне вона бачила на фото в інтернаті, коли ґуґлила тему. З прочитаного знала, що DBS застосовували в США в середині двохтисячних років, після того, як випадково було виявлено метод впливу на психіку в одного пацієнта, який мав недугу Паркінсона. Маріанне Вінтер була визнаним світилом у цій галузі, вона виїхала до США, стала піонером в дослідженнях глибокої стимуляції мозку, але розповідь Креза свідчила, що вона проводила свої експерименти ще в дев’яностих на пацієнтах психіатричної клініки в Дікемарку. Може, і в Кістевіці продовжувала експериментувати? На батькові Нільса Лієр-Гольма? Може, й на Тютті Сьоренсен? Невже за наукове відкриття вони заплатили своїм життям?
Кайса просто поглинала сторінки. А під кінець і сама перейнялася страхами Креза.
Я почав стежити за Маріанне Вінтер й Ейвінном Бюллем, коли вони спускалися в підвал. Оті звуки, пиляння і дрилювання, що вони там робили? Від самої лиш думки про те мені ставало млосно. Бо навіщо лікарям пилка й дриль? Відповідь очевидна.
