Пацієнт полностью

Те, що відбувалося, я бачив дуже невиразно. Лише липкий страх паралізував кожний нерв у моєму тілі. Я лежав на столі, хотів поворухнутися, сісти, але тіло не слухалося, наче сигнали від мозку не доходили до м’язів. Я чув голоси, чув кожне слово. «Готовий?

Тоді я вмикаю струм». Я не відчував болю, лише холод і оніміння біля скроні, ніби хтось висмикував там волосся.

Я спробував повернути голову. Але не зміг.

Я розтулив рота, закричав. Але звуку не було.

Я був полонений у своєму тілі, позбавлений змоги говорити чи рухатися, але все чув і все відчував.

А тоді запала темрява, мене поглинула чорна діра небуття.

Сьогодні вночі мене провідувала Смерть.

Вона подивилася на мене й сказала: «Ти нікому непотрібний. Нікому в цілому світі. Ніхто не поцікавиться, чому ти помер, як смерть прийшла до тебе. Тебе покладуть у дерев’яний ящик і ніхто не запитає, що з тобою трапилося. Ти зникнеш з часу, і ніхто цього навіть не помітить. Ні горя, ні спогадів про тебе, ніхто не прийде на твою могилу. Але спершу, уночі, коли ніхто не бачить, вони виймуть твій мозок. Вони шукають відповіді, розумієш? Причину твого нездужання. Твій мозок не збреше. І розгадають загадку Креза, мій друже».

Я хотів сказати, що мені не подобається, що Смерть називає мене своїм другом, я здоровий, мені нічого не бракує. Однак видобути з себе слова не зумів, лише плакав, а Смерть одягнула на мене гамівну сорочку, міцно зв’язала ременями руки й ноги, так що я не міг поворухнутися.

Кайса згорнула теку, провела долонею по обличчю.

Крезе, що вони з тобою вчинили?

Думки почали нараз виструнчуватися, безліч ізольованих пазлів склалися докупи, невиразні контури стали чіткішими. Експерименти на людях. Усе почалося в Дікемарку і продовжилося в Кістевіці. Можливо, санаторій і був створений для цих дослідів. Дірки в голові. Чи знайдуться докази на цвинтарі в Кістевіці?

«Як повернуся додому, зателефоную Карстенові». Кайса поклала теку з пожовклими сторінками в торбинку, накинула пальто, взяла на комоді в коридорі ключі від авта й квапно вийшла з будинку.

Торговець творами мистецтва, Ґеорґ Сієм, колись мав довге, до пліч, руде волосся. Тепер воно геть посивіло, і лише при коренях можна було побачити його первісний колір. Чорний костюм з ручним художнім гаптуванням на лацканах, сорочка — світло-синя, на шиї — барвиста шовкова хусточка. Нільс Лієр-Гольм провів його до вітальні й показав картину на стіні під галерейним освітленням. Неможливо було хоч щось відчитати з виразу обличчя Сієма. Той довго стояв віддалік, задумливо споглядаючи полотно, потім підійшов упритул, ретельно вивчав мазки й автограф. Знову відступив кілька кроків, поставив лікоть на долоню, кулаком підпер підборіддя, незворушний і начеб цілком байдужий, а тоді запитав:

— Звідки вона у вас?

— Перейшла у спадок від батька.

Шия Сієма вкрилася яскравими червоними плямами. Він витягнув з нагрудної кишені носовичка, обтер верхню губу.

— Ну? Що скажете? — нетерпляче запитав Нільс Лієр-Гольм; йому здалося, що торговцеві важко втримувати незворушну маску.

Сієм кахикнув у кулак, мовби, щоб виграти час.

— Вона… гм… продається?

— Картина оригінальна? — запитав Нільс.

— Цього я не можу сказати без ґрунтовного вивчення.

Коли Сієм нарешті обернувся до Нільса, щоки його порожевіли, а в очах з’явився блиск. Чоловік хвилювався, жодного сумніву. Нільс відчув, як у нього мурашки забігали по потилиці.

— Але мене не здивувало б, якби картина виявилася справжньою, — не стримав захоплення Сієм. — Зовсім не здивувало б, чорт візьми!

Нільс насилу стримав зітхання, двічі безгучно видихнув і кахикнув.