Ось вам перевага, коли всі думають, що ти несповна розуму: я чув розмови, бачив, що відбувається, підглядав і підслуховував, і ніхто не звертав на мене уваги. Та, один з пацієнтів, думали собі лікарі й доглядальники.
До зовнішньої стіни кімнатки, де зачинялися доктор Вінтер і доктор Бюлль, була прибудована повітка. Якось, при нагоді, я зазирнув туди й помітив під стелею вентиляційний отвір. Одного разу пізно вночі, почувши їхні кроки на сходах, я заховався за колоною в кінці коридору й побачив, як вони занесли в кімнатку ноші. Я притьмом кинувся в повітку, видерся на стіл і спробував якнайближче дотягнутися до вентиляції.
— Готовий? — почувся голос Маріанне.
— Готовий, — відповів доктор Бюлль.
— Гаразд! Починаємо!
З кімнатки долинули ті самі звуки, пиляння, стукіт, якесь дзижчання. Вони майже не розмовляли, лише чулися окремі слова: «отак» або «добре». Пацієнт не подавав ознак життя. Під наркозом? Чи мертвий?
Мене знудило. Так знудило, що я боявся виблювати. Тоді б мене відразу викрили. Я поспіхом зліз зі столу й утік до своєї робітні, усю дорогу затискаючи рот долонею. У кімнатці я відчинив, наскільки пускали грати, вікно й довго дихав свіжим повітрям, не здатний навіть поворухнутися. Ліпше було б мені не стежити, ліпше нічого не знати. Тіло стерпло, нудота підкочувалася до горла, а тривога в душі, яка трохи відступила, відколи рік тому в моєму житті з’явилася Юлія, знов накотилася, росла й розбухала чорною хмарою. Страх смерті був такий великий, що я не мав сили стати на ноги. Йдучи коридором, почув звуки за зачиненими дверима. Отже, вони досі були там. Раптом почулося клацання клямки, двері відчинилися, і я шаснув за кут, смертельно боячись викриття. Та все ж обережно визирнув, спонукуваний хворобливою цікавістю. З дверей вийшов блідий, мов полотно, доктор Бюлль і зник у туалеті. На коротку мить, доки двері до лабораторії не зачинилися, я просто перед собою побачив Маріанне Вінтер. Пацієнт лежав на металевому столі. Верхівки черепа не було. У руках вона тримала мозок.
<p>65</p>Кайса бачила перед очима підвал у Бйоркелі, знала ж, про яку кімнату писав Крез. Вона могла дуже чітко відтворити сцену, яку описав Крез; читаючи, відчувала студінь і затхлий запах підвалу, суміш застояного повітря, пилюки й слабкий дух плісняви. Її зненацька, мов морозом обсипало, руки стали холодними, замлоїло. Кайса взяла з холодильника пепсі, відпила великий ковток просто з пляшки. Їй важко було уявити собі зовнішній вигляд Креза, але з’явилося відчуття, ніби вона його давно знала. Він став близьким і знайомим, бо вона першою читала його історію, першою довідалася про його думки й почуття: сором, моторош, гризоти, радість і… страх. Кайса взяла з канапи плед, загорнулася в нього, хоча в вікно вітальні яскраво світило сонце. І взялася читати далі:
