Аделя приходить у павучому мороці пізнього вечора, сповита у світло від свічника із трьома свічками, який тримає обіруч, в імлі, що пахне морозом, імлі, яка клубочиться за нещільно причиненим вікном та прокрадається крізь підгнилі фрамуги. Вона приходить саме тієї миті, коли Толпі мордується у сповненому напруги очікуванні, а передсонні дрижаки охоплюють все його тіло. Це той час на півдорозі між чуванням та спочинком, коли нічого не діється насправді, й Аделя добре про це знає, а Толпі тільки зараз довідується. Так, це саме такий час.
Надворі біла імла, все завмерло, світ скорочується до малої кімнатчини на піддашші, до підлоги, що скрипить під котячими кроками Аделі, до свіжонакрохмаленої білизни й холодного подиху з вікна, і немає в цьому жодного іншого світу, немає і бути не може. Дівчина ставить свічник на підвіконня та задмухує свічки: одну, другу, третю, по черзі, кожну окремо. Толпі втискається спиною в стінку, бо він завжди воліє бути біля стінки; це лише друга ніч, але й цього вистачить, щоб знати, чи бажає він бути біля стінки, чи з краю ліжка.
Нічна сорочка Аделі шорстка; шорстка тією теплою шорсткістю, яка зігріває все тіло. Толпі водить по ній кінчиками пальців; Аделя мовчить, тож він починає водити сміливіше, всіма пальцями; Аделя мовчить, тож він водить уже долонею, від м’яких рук крізь глибоку долину талії аж до стегна: округлого, яке добре вкладається під його долонею; Аделя мовчить, тож Толпі обережно водить по її спині носом і губами, легко, легенько, досліджує язиком смак усіх сплетень, бантів та шнурочків на сорочці. Сплетення, банти та шнурочки смакують звичайно: гірким, грубоволокнистим полотном, яке швидко стає вологим від слини, і це найчудовіша річ, яку Толпі колись тримав у роті.
Аделя хихоче, коли Толпі тягне зубами за якийсь гачок.
— Дурненький, — каже вона хриплим шепотом, швидко повертає голову і торкається кутика вуст Толпі губами, твердими та гладкими, наче слива; якщо її надкусити, то солодко-кислий сік потік би підборіддям. — Спи вже.
І Аделя кладе на себе руку Толпі та притискає ліктем так, щоб він міг обіймати її за стан, — і одночасно так, щоб він не міг дотягнутися до її грудей. Тихенько сміється, коли хлопець намагається просунути пальці все вище й вище, і ще трохи, аби лише торкнутися тих м’яких, важких вигинів; а може, вона й не сміється, а Толпі просто так здається. І якоїсь миті хлопець, мабуть, таки торкається грудей Аделі, на коротку, коротесеньку мить, так, напевне так, він таки торкнувся, і від цієї радості мало не вибухає там, унизу.
— Та спи вже, дурнику, — Аделя сміється вже вголос та відводить його руку.
Толпі засинає із якоюсь стрічкою в зубах, бо це є саме така ніч.
— Толпі, Толпі, талатайство, нумо, допоможи мені із стелло…
Ян Азриель Геспер завмирає на порозі кімнатки Толпі, бачачи в його ліжку Аделю, яка цнотливо прикривається ковдрою, хоча вона все одно у важкій нічній сорочці, в якій із чистим сумлінням могла б спати навіть пані Размус, бо в цьому одязі нічого не видно і навіть важко про щось здогадатися. Толпі, не помічаючи присутності старого рабина, хропе уві сні. Імлистий світанок вливається у вікно.
— Кхрррм… — Геспер відскакує, палає, блідне, знову палає.
— Я вже його буджу, — каже Аделя, абсолютно спокійна. — Будьте ласкаві трохи почекати.
Тифон пирхнув над філіжанкою чорної кави, обшморгавши все навколо.
— І тримали мене за порогом, уявляєш собі, за порогом, як якогось… якогось пахолка! — старий рабин кружляв кабінетом червоний, наче мальва, а на його скроні пульсувала товста вена.
— Заспокойся. Мабуть, тобі щось примарилося.
— Нічого, сука, мені не примарилося! — гарикнув Геспер і гепнув кулаком по секретеру.
— Але ж, Ясю, лишень подумай: Аделя — й такий недоїда…
— Ти мені тут не «ясюй», я бачив те, що я бачив.
Тифон зареготів у відповідь.
— А навіть якби і так, то що з того? Аделя доросла, а я тобі вже казав: мій дім не монастир, а вона не абат. Що тобі до того?
— Що мені до того? Як це — що мені до того?
— Ну, мені чомусь здається, що хоча ти ще не пошлюбився з Марисею Уславленою, але вже потрапив до неї під каблук, ти навіть думаєш точнісінько так само, як вона. І навіть якщо це правда, то я не знаю, хто кого збаламутив.
— Хто кого, хто кого. Все ж Аделя — дівчина.
— Ну то й поїбати, Ясюню, — Тифон старанно розмішував цукор у філіжанці з кавою. — Якщо такі старі розпусники, як я, можуть гострити зуби на дівочу цноту, то й Аделя може гострити зубки на незайманця. То не наша справа. Проте, гадаю, я цього Толпі таки недооцінив — хоча він і шмаркач, але трохи набрав ваги в моїх очах.
— Не збивай мене з пантелику, Тифоне.
— Краще б ти зайнявся іншою цнотою, Ясю.
Геспер знову впав на стілець. Згорблений, із лівим плечем, що було вище правого, він зараз нагадував вибляклу та неоковирну ганчір’яну ляльку.
— Маєш якусь каблучку? — озвався він нарешті.
— Каблучку?
— Ну які ж заручини же без каблучки?
