З-під прикритих повік Добранецького текли сльози. Минуло трохи часу, перш ніж він розплющив очі і подивився на Вільчура, ніби чекав підтвердження.
– Ви житимете, – кивнув Вільчур. – Ваша самодіагностика була правильна. Пухлина фактично формувалася навколо шишкоподібної залози, але її розгалуження сягали мозочка і були під обома півкулями. Нам вдалося все видалити. Ймовірно, тижнів через три ви будете цілком здоровий.
Після хвилини мовчання Добранецький сказав:
– Я не знав… Я не знав, що людина може бути здатною до такого великого прощення.
Губи Вільчура затремтіли. Його очі заблищали, але одразу згасли, і Вільчур нічого не відповів.
– Я не можу висловити вдячності, яку відчуваю, – після паузи сказав Добранецький. – Навіть… я навіть цього від вас не сподівався.
Вільчур відкашлявся.
– Ну, мені вже час. Бажаю вам успішного одужання та прощавайте.
Він кивнув головою, повернувся і вийшов з кімнати. Пані Ніна у коридорі чекала на нього. Вона кинулася до нього і белькотіла слова подяки, схопила його за руку і сильно стиснула, то плакала, то сміялася, хаотично оповідаючи йому перебіг операції, наче з її свідомості стерлось те, що саме він може найкраще і найбільше про це знати. Нарешті вона трохи заспокоїлась і запитала:
– Чи правда, пане професоре, що Єжи житиме?
– Правда. Ніщо йому вже більше не загрожує.
– Ах, пане професоре… Коли вночі мені повідомили про це, я думала, що від щастя з’їду з глузду. І тільки тоді я зрозуміла, яка у вас велика душа. Ви – янгол!
Вільчур заперечно похитав головою:
– Ні. Але я людина.
Він навмисно спустився бічними сходами, щоб уникнути прощань і непомітно вислизнути з клініки. Увійшов до готелю, розрахувався і пішки попрямував на вокзал. Тут у почекальні присів на лаві. Поруч був газетний кіоск. Мимовільно очі зупинилися на великому заголовку: «Сенсаційна операція на мозку. Професор Вільчур у Варшаві. Приїхав зі своєї глушини, щоб врятувати життя свого друга і колеги».
Вільчур відвернув голову і подумав: «Ось місто. Місто з його криком, його правдою, його порожнечею…»
Коли в шумі дощу розчинився звук двигуна мотора, який віддалявся, а на березах, висаджених обабіч тракту, зникли останні відблиски фар, Люція сказала:
– Зараз підготую для вас кімнату професора.
– Чи можу я вам у цьому допомогти? – сором’язливо запитав Кольський.
– Ні. Дякую, – відповіла вона твердо й холодно. – Я сама впораюсь.
– Я вам не заважатиму, якщо буду присутній?
– О, мені це цілком байдуже.
Поки вона зачиняла двері, він зауважив:
– Не думав, що ви тут так добре влаштувались. Це справжня лікарня. Що в тій кімнаті?
– Там лежать хворі, – коротко відповіла Люція.
Зміна теми не допомогла зламати кригу, і Кольський сказав:
– Ви, здається, дуже розгнівані на мене. Ви ображені на мене за те, що я переконав професора їхати.
– Помиляєтесь. Я ні на кого не ображаюсь.
– Отже, ви не можете пробачити мені те, що я залишився. Але повірте, професор вимагав від мене цього.
– Знаю. Він говорив мені. Також казав, що перспектива залишитися тут так вас налякала, що ви аж руками й ногами захищалися.
– Ви добре знаєте – чому. Я боявся, що ви будете цим незадоволені. Я не хотів нав’язуватися. Залишатися тут, щоб бути небажаною особою…
– Хто вам сказав, що я вважаю вас особою небажаною?
– Якби було інакше, – тихо сказав він, – ви б дозволили мені приїхати раніше.
– Річ не в тім, – після паузи сказала вона. – Але оскільки ви вже тут… У мене є можливість продемонструвати старопольську гостинность.
Її захопило збентеження Кольського, і вже у трохи кращому настрої Люція взялася стелити для нього ліжко. Вийнявши з шухляди піжаму Вільчура, вона засміялася:
– У цьому ви виглядатимете, як у скафандрі. Я б дала свою, але вона вам буде замала. Боже милий, скільки я з вами маю клопоту! Ну, а тепер на добраніч. Мої пацієнти приїжджають рано і не завжди поводяться надто спокійно. Вам небагато часу залишилось для відпочинку.
Вона подала йому руку, яку Кольський поцілував, і вийшла. Ще кілька хвилин він чув, як вона метушилась у сусідній кімнаті. Потім настала тиша. Він роздягнувся і ліг у ліжко. Хоча замість м’якого матраца був звичайний сінник, він моментально заснув.
Справді, о сьомій ранку його розбудила розмова під вікнами. Він підскочив і сів на ліжку. Люди надворі розмовляли надзвичайно голосно, мабуть, звикли перегукуватись у лісі. Він подивився у вікно. Дощ припинився, але небо все ще було вкрите густим кожухом хмар. Він ліг і знову спробував заснути. Поруч у передпокої почало голосно плакати немовля, а десь здалеку, напевно з амбулаторії, де він був уночі, пролунав пронизливий вереск якоїсь жінки. Очевидно, Люція робила комусь перев’язку болючої рани.
