Вчора він сказав Люції, що захоплений лікарнею. Він не сказав правди. Порожній похмурий передпокій, груба підлога, маленькі сільські вікна з кривими шибками, все це справило на нього гнітюче враження. Його серце стискалося від думки, що вона добровільно засудила себе на примітивне життя, відмовилась від усіх благ цивілізації та задоволень, які могла б мати в культурному середовищі. Адже в цій глушині не може бути ані театру, ані кіно, ані бібліотек, ані людей, які б відповідали її розумовому рівню та колу інтересів.
Тепер він роззирнувся кімнатою. Прості речі, склепані із соснових дощок, голі стіни, де-не-де прикрашені дешевими килимками. За вікнами сірий похмурий день і чалапання ніг у багнюці. За стіною надокучливий монотонний плач немовляти.
Це все діяло гнітюче, викликало апатію, відбирало енергію. І ставало сумно. Передовсім сумно.
Він поволі почав одягатися. На бляшаному умивальнику знайшов прилади для гоління, поруч – два дерев’яних цебра з водою. Вода була зеленкувата, і Кольському видалось, що від неї відгонило рибою або водоростями.
«Бідна Люція, – повторював він про себе. – Бідна Люція…»
Коли одягнувся, як умів, застелив ліжко, Кольський вийшов у передпокій. Тут йому вдарив у ніс запах гнилі й мокрого одягу. На лавах під стінами сиділо з двадцять людей, жінок і чоловіків. Кілька брудних дітей гралося на підлозі. Він вийшов на ґанок. І тут на лавах сиділи селяни. Перед ґанком на великій під’їзній дорозі стояло кілька жалюгідних возів, запряжених малими пузатими кониками. Трохи нижче в долині видніла забудова млина. Довкола простягався сумний, одноманітний краєвид, яким вітер гнав залишки осіннього листя.
Обережно ступаючи на камені, розкидані по калюжах, він обійшов будинок. Принаймні тут було сухіше. Кольський знайшов проторену стежку, що вела до ставка. Дійшовши до нього, довго стояв і дивився на гладку поверхню води, на якій ліниво, ледь помітно рухалися якісь стебельця трави, пожовкле листя та маленькі гілочки.
«Бідна Люція, – думав він. – Ув’язнити себе в усьому цьому… У цій безвиході, у цій повсякденній сірості…»
Важкою ходою повернувся до будинку. Він пригадав, що має допомогти їй приймати пацієнтів. Постукав у двері амбулаторії й увійшов. Якась жіночка сиділа із задертою головою. Кольському було достатньо одного погляду, щоб розпізнати, що вона страждає від трахоми. Люція нахилилася над нею і припалювала ляпісом очі. Не перериваючись, кинула погляд на Кольського і сказала:
– Ви вже встали? Розбудили вас, правда? Заходьте до моєї кімнати, там для вам приготований сніданок.
– Дякую, пані. Я не голодний. Я хотів би вам допомогти. Пізніше буде час на сніданок.
– Ні, ні, – запротестувала вона, – спершу поїсти.
До кімнати в білому халаті увійшла Донка, і Люція звернулася до неї:
– Донко, заведи пана доктора до моєї кімнати. Це моя помічниця, – вона посміхнулася Кольському – панна Донка.
Кольський подав їй руку, називаючи своє прізвище.
Кімната Люції виглядала приємніше, ніж спальня професора. Вона була менша, але одразу можна було пізнати, що це житло жінки. На маленькому столику, на шафці і на вікні стояли горщики з сосновими гілками, на стінах були розвішані вишиті рушники, мабуть, рукоділля пацієнток Люції, також були фотографії у скромних чорних рамках. Серед них він знайшов свою і з сумом подумав, що вона була розміщена десь збоку. У центрі була велика фотографія професора Вільчура.
– Може, ви бажаєте гарячого молока, пане докторе? – спитала Донка.
– Ні, дякую. Я віддаю перевагу холодному.
– Ну то смачного, – вона кивнула до нього головою й вийшла.
На білій домотканій скатертині стояв приготований сніданок. Він складався з небагатьох предметів: великий глиняний глечик з молоком, бляшаний емальований кухоль, буханець чорного хліба, ніж і масленичка з маслом. Дійсно, він не був голодний і випив лише два кухлі молока, потім повернувся до амбулаторії.
Побачивши його, Люція сказала:
– Біля дерей висить халат професора. Швиденько вдягайте, адже саме цей молодий громадянин потребує вашої допомоги.
І закінчила латиною:
– Я впевнена, що це апендицит, тільки не знаю, чи потрібна операція.
П’ятнадцяти-шістнадцятилітній хлопець тихо стогнав, лежачи на довгому вузькому столі.
– Зараз побачимо, – уже своїм «офіційним» тоном пробурмотів Кольський.
Діагноз Люції був правильним. Дійсно, це був випадок гнійного запалення. Температура – 38,5. Виразний біль уздовж паху і в глиб черевної порожнини вказував на те, що не слід було зволікати. Хворого перенесли до операційної.
– Чи достатньо вам допомоги Донки? – спитала Люція. – Донка вже не раз допомагала під час операції.
Кольський невпевнено подивився на дівчину.
– Оскільки я ще не обізнаний з місцевими умовами, я б хотів цього разу…
Люція кивнула головою.
– Добре. Підготовкою займеться Донка, а я підійду пізніше. Тим часом я витягну зуб одному доброму чоловікові, який корчиться від болю.
Кольський здивувався.
– Як це? І вам також доводиться займатися стоматологією?
– Авжеж, – засміялася вона. – Усім. Найближчий стоматолог живе за тридцять кілометрів звідси.
