«— Але мені ця мить здається такою самою реальною, як і тобі — твоя. Вони обидві реальні? Чи це лише ігри нашої свідомості? Я можу уявити, як ти сидиш отут за чотири роки, хоча ти біля мене в цей момент, у мій момент, і в мене таке відчуття, що простягни я руку через камеру — і торкнуся тебе. Шкода, що це неможливо. Я прожила більше двох сотень літ і думаю, Слейд казав правду. Наше сприйняття дійсності й часу, від миті до миті — це просто результат нашої еволюції. І виокремлення минулого, теперішнього та майбутнього. Та ми досить розумні, щоб бачити всю ілюзорність цього, навіть коли живемо нею, тож у такі моменти — коли я можу уявити, як ти сидиш там, де тепер сиджу я, як слухаєш мене, як кохаєш мене, як сумуєш за мною — це суща мука для мене. Бо я замкнена у своєму моменті, а ти — у своєму».
Баррі змахує з очей сльози, уся емоційна вага двох останніх років, проведених із нею, і двох місяців, прожитих самотою, — все навалилося на нього.
Він дочекався цієї, уже сьомої, ювілейної точки лише для того, щоб побачити, як воно — бути людиною, в якої за плечима не одне життя. Зрозуміти себе від і до.
Одна річ — почути від когось, що в тебе є дочка. І зовсім інша — самому пам’ятати звук її сміху. Згадати, як уперше ти береш її на руки. Всі ці моменти, зібрані докупи, — заважка для нього ноша.
«— Баррі, ти не вертайся по мене».
Він уже повернувся. Того ранку, коли Баррі прокинувся і побачив її біля себе померлою, він скористався кріслом, щоб повернутися назад на місяць і ще трохи побути з Геленою. Коли вона знову померла, він повернувся ще раз. А потім ще раз. Десять разів він вбивав себе в капсулі, щоб відтягнути настання безмовності та самотнього існування без неї в цьому місці.
«— „Тепер він пішов із цього дивного світу, трохи раніше за мене, — цитує Гелена. — Це нічого не означає. Люди нашого штабу, які вірять у фізику, знають, що відмінність між минулим, теперішнім і майбутнім — просто стійка, нав’язлива ілюзія“. Ейнштейн казав це про свого друга Мікеле Бессо. Чудові слова, правда? Гадаю, він казав правду».
Баррі-екранний плаче.
Баррі-теперішній плаче.
«— Я могла б сказати, що варто було випадково збудувати крісло, фатальне для світу, бо через нього я знайшла тебе, але боюсь, це прозвучить надто жорстоко. Якщо ти прокинешся шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, і світ раптом нічого не згадає і не провалиться в пекло, я сподіваюся, ти зможеш і без мене жити далі і проживеш дивовижне життя. Шукай свого щастя, Баррі. Ти знайшов його зі мною, а це означає, що щастя досяжне. Якщо світ усе згадає — ми зробили те, що було в наших силах. А якщо тобі врешті-решт буде самотньо, то знай, що я з тобою, Баррі. Можливо, не у твоєму часі. Але в моєму — точно. І в моєму серці».
Вона цілує Баррі коло себе та шле поцілунок на камеру.
Екран чорніє.
Баррі вмикає новини, п’ять секунд дивиться на ошалілого ведучого з BBC, який повідомляє, що по континентальній частині США було завдано удару кількома тисячами ядерних боєголовок, після чого вимикає телевізор.
* * *Баррі йде вестибюлем до дверей, які захищають його від убивчого холоду.
Він іде з давнім спогадом про Джулію. Там вона молода, і він теж.
